Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

навіть з давнезних людей ніхто в живі очі не бачив, але дід божився та заприсягався, що звір таки насправді є. «У матінки-природи» — додавав. А не бачив його ніхто тільки тому, що те фантастичне створіння живе і трудиться під землею: а на світі білому хіба що раз на сто років з’являється.

Дід мій по сій причині так його жодного разу й не вздрів.

— Хоч чути, як він товчеться під землею — чув, — зізнавався. — А бачити — не уподобився, то й не лицезрів.

А мене, малий був та дурний, наче хто підштрикував жигалом.

— То як же ти його знаєш, якщо не бачив.

Я думав, що цим запитанням зажену діда на слизьке, але виходило навпаки, дід мене з моїм юнацьким, щоб не сказати зеленим максималізмом на лопатки клав.

— А грому теж ніхто й ніколи не бачив, га? Г-га-а??? — аж ревів торжествуюче. — А він — є. І всі чують, як гримить.

І цим обеззброював мене, бо ж і справді грому ніхто й ніколи не бачив, а тільки чув.

— Ось так і звір Індрик, — додавав дід переможено, що втер носа підростаючому поколінню. — А чути його всі чули, хто в підземеллі бував. Мені про нього ще старі рудокопи баяли, як я молодим біля них з обушком починав. І вчили мене Індрика шанувати, бо він добрий звір, хоч і на змія схожий — виглядом своїм та парсуною. Тулубище, передавали, в нього здоро-ове-енне та довге, як ото в Змія Горинича. Тіко трохи менше. Та ще має дві пари лап — з отакезними кігтями. Ними й гребеться в землі, як кріт-сліпець. А морда в нього, як у коняки. Довга така. А над лобом — ріг гострий та преміцний. Ним він і риє…

— Що… риє?

— Дак кажу ж, землю! Дірки риє, ходи-нори. Дорогу, одне слово, воді торує, якою вона й тече. Індриковими ходами. Щоб ти знав, Індрик дуже любить землю і тому в посуху рятує її. Напуває кожну бадилиночку, до кожного корінчика водицю підводить — ось чому на землі все росте й зеленіє. І в колодязі він воду посилає. От! А хто з нього, дурний, сміється, він таким і не допомагає. Як образиться, то в інші краї перебереться, де його шанують. У них тогді і вода, і земля зелена, і всяке зело родить. А в недобрих людей — одна суш. А жити Індрик полюбляє в рудниках та шахтах. А найпаче в старих виробках. Гірникам, котрі, як і він, у землі риються, завсігди допомагає, бо їх за братів своїх вважає…

Збиратися до Індрика — о, то був цілий ритуал! — дід починав ще опівдні. Неодмінно одягав празникову вишиванку, у якій виходив у поле на жнива чи косовицю, натягував стару гірницьку каску, в одну руку брав обушок (то — реліквія — якось її хотіли забрати до музею, але дід не дав: після моєї смерті, сказав), у другу ліхтар «летюча миша» і йшов за село до гори. Де терикони вже починаються.

І всі знали, куди зібрався дід Гурко-Гірник, він же Обушок, і бажали йому удачі. Під горою, де глодом та колючою акацією заросло звалище породи, була печера, з якої, казали, потаємний хід вів у старий рудник, але того ходу ніхто, крім мого діда, вже не знав. Інші боялися й потикатися в печерку, бо там потріскувало й часто обвалювалося так, що аж земля дрижала й гуділа — не довго й до біди.

Дід ішов до свого звіра під вечір, а повертався вранці. Як сходило сонце. Я чи не всю ніч, доки солодкий сон не зліплював мені повіки, за нього хвилювався — як він там у старій печері, де кожну мить може склепіння обвалитися чи яке чудисько із старого рудника виповзе… Жах, жах!.. З печери, власне, з таємничої і страшкувато-жахної дірки в підземеллі гори завжди віяло прілістю та якимось не нашим духом… Там часто щось стогнало й волало — старі гірники, які ще були живі, казали, що то душі тих рудокопів, що їх у штреках позавалювало, прохають визволити їх з полону… Було моторошно навіть близько підходити до тієї діромахи і я віддалеки дідуся очікував, дивуючись, який він, виявляється, сміливий, якщо на всю ніч забрався в оте Богом і людьми забуте підземелля, де тільки кажани й водяться. Ну, хіба ще різна нечисть, на кшталт, чортів та духів…

Вранці, ні світ, ні зоря, я біг до печери і чекав діда на безпечній відстані. І ось по якомусь часі в заростях глоду та колючої акації, де ще зберігалися передранкові сутінки і де щовечора всідалися спати ворони та граки, з’являвся вогник. Він плив над землею. Ляк мене не полишав, хоч я й знав, що то вогник дідусевої «летючої миші». Та ось він виходив з-за глоду на галявину, гасив ліхтар, переводив подих.

— Що ти там робив усю ніч?

— А нічого, — спроквола одказував дід. — Сидів.

— Чого сидів?

— А того, — вже сердився дід. — Згадував. Старих гірників, усіх, з ким довелося під землею обушком помахати. А найперше тих, хто так і не повернувся з підземелля на поверхню, хто в глибокій лаві навічно під обвалами зостався… Бесідував з ними…

Мені ще лячніше ставало.

— З мертвими?

— А вони для мене завсігди живі.

— Індрика… б-бачив?