Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Смак у вина був не гірший, ніж аромат.

— Мені страшно й уявити, що відчуває Всевлад, — сказав раптом Шукач. — Просто... це так, наче я мав би бачити, як стріляють у тебе, і не міг би втрутитись. Я, звісно, розумію, що він чимало пережив, особливо та історія з його матір’ю... Його батько взагалі не боїться засинати, знаючи, що його Спадкоємець у столиці?

— Але Всевлад казав про одинадцятьох. Гадаю, він не хоче убивати батька, — мовила я.

— Або він не хоче робити це твоїми руками.

— Можливо. Та, знаєш, вони не чудовиська. Дарвенхардці, воїни, геть непрості люди — це так. Та ми схожі більше, ніж я думала спершу, — мовила я, а тоді допила вино й поставила склянку на підлогу. — І я не тільки про мою й Ханнину зовнішність.

— А це, між іншим, досі лишається для нас загадкою.

— Так. Але вона не схожа на інших своїх побратимів. Тигран ледь спохмурнів і теж допив вино. Я провела пальцями по його чолі, змушуючи розслабитись.

— Що ти маєш на увазі?

— Я бачу почуття людей, їхні характери, навіть... наміри. Але ти ж давно це знаєш.

— Знаю.

— Та дарвенхардці для мене — як непроникна пітьма. Спадкоємці — то узагалі, аж очам боляче. І Всевлад — в тому числі. Їх татуювання дуже дієво захищають свідомість власників від мого погляду. Але коли Ханна... Коли вона... Коли відбувається щось, що дійсно її хвилює, я бачу її почуття. Це схоже, наче вони розколюють броню з пітьми довкола неї. Мені здається, що це або тому, що ми такі схожі, і між нами все ж є якийсь зв’язок. Або коли вона стала дарвенхардкою, щось пішло не так у ритуалі з присягою. Та вона — не така. Не янгол, проте... не така, як усі інші.

— А хто такий янгол? — спитав Тигран зацікавлено.

— О, — я на мить затнулась. — Треба тобі якось розповісти трохи більше про мій світ. І про те, що в ньому існує віра. Люди вірять. Часто їх віра набуває різних форм — релігій. Я — християнка.

— І в що ти віриш, християнко?

— В те, що світ було створено Богом. Єдиним, він не має ні імен, ні облич. Але має своїх помічників, або навіть військо — янголів. Насправді вони теж незримі, але людям завжди подобалось уявляти, що янголи живуть на небі. Вони мають крила. Є янголи добрі, праведні. Є ті, що зрадили Бога, їх було скинуто з небес до пекла. Це якщо дуже коротко. Чесно кажучи, я ніколи не була особливо ревною християнкою, мало молилась і слідувала правилам. Але все ж вірю.

— А хто ж створив цей світ? Чи усі світи належать одному Богу?

— Я не знаю, — чесно призналась я. — Навіть не задумувалася про це. У вас немає вірувань, які б розповідали про створення світу?

Тигран похитав головою.

— Якщо й були, то давно забуті.

— Шкода.

— Мабуть.

Якийсь час ми мовчали, обіймаючись і дивлячись на вогонь.

— Тигране...

— Що?

— От виконаємо ми все, що задумали. І навряд чи умова Всевлада пройде непомітно для всієї імперії. Ми можемо зрушити геть усю історію. І тоді або вдасться заховатись, або...

— Або?

— Або я вирішу щось змінити. Ти будеш зі мною?

— Так.

— Мені страшно, — призналася, притискаючись до нього.

— Я знаю. Але я знав і те, що ти скажеш ці слова, ще коли розплутав з трояндових пагонів на тому проклятому пагорбі. Я буду з тобою. Я вже тут, — мовив він, а тоді поцілував мене ніжно — десь між скронею та шиєю, заплутавшись у моєму волоссі.

— Що, як нічого не вдасться? Або вдасться, але не так, як треба, і про нас розповідатимуть брехню, коли ми помремо? Що як... минуть століття, а наші рішення перекрутять і оббрешуть? Або... забудуть, як забули усіх моїх попередників? Я геть сама, Тигране.

— Ти не сама. І знаєш, що я тобі скажу? Якщо наступні покоління народжуватимуться вільними, то яка різниця, що говоритимуть вони про цей час? Історія буває правдивою лише в момент звершення. Ми стали на шлях без мети. Але зараз ти можеш її обрати. Залежно від цього дня — обирай. Чи коли дізнаєшся, що захочеш, в тому страшному палаці. А я просто буду поряд. Навіть якщо ти передумаєш.

— Дякую.

Він поцілував мене в губи — довгим, ніжним поцілунком. Я відчула, як тремтіння прокотилось хвилею, захоплюючи тіло, як стає тепло в грудях,