Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Свідок Тимофєєв, прошу до суті питання!

— Що ж до суті питання, то вам же цікаво, що відбувалося, коли ми піднялись у кімнату? І хто вколов її тією гидотою? Так от — я вам це розповім. Тому що я там був, і сам, на власні очі, все бачив... З героїном у компанії Наташі ніхто до того дня справи не мав, окрім однієї-єдиної людини. Ну який там героїн? Дев’яності в минулому, тут же не якийсь Единбург! Усі переважно по клубах, по кальянних, по барбершопах... Одне слово — хіпстерята! Чверть години подумають перед тим, як п’яту в басейні намочити!.. Ви мене зрозумійте, будь ласка, правильно: якби не та тварюка, Наташа була б жива! Жила собі далі, розумієте?! Посміхалась би так само... І я міг усе це зупинити, і повірте — я до кінця свого життя буду про це думати...

Голос у Саші зараз був такий, що в залі не було чути ані подиху. Самі лише його слова.

— Я буду думати про це до кінця життя,— повторив він так, немов саме в цей момент остаточно зрозумів невідворотність того, що трапилося.— Тому що вважаю себе її другом. І це я повинен був її відмовити... А замість того, сам на це пристав!..

Понурившись, Саша сліпим поглядом втупився у вікно. Важка, як хмара, думка накрила його з головою, у нього сіпнулась щока, і мені раптом здалося, що він ось-ось закричить від розпачу, але він тільки міцно стиснув щелепи. Судді слухали уважно і більше не перебивали.

— Хто ж знав...— вичавив він, звертаючись наче до одного себе, а потім, вже голосніше, додав: — Хто ж міг це знати! Нам було дуже весело і добре... Як у дитинстві: граєшся у дворі з друзями до пізнього вечора, і тобі так цікаво... почуваєшся так гарно і щасливо, що навіть не помічаєш, як збігає час! У такі хвилини не розумієш, що тобі добре, а розуміння надходить тільки тоді, коли тебе кличуть додому, та й іншим треба розходитися — а як же не хочеться, Боже! Гаразд, думаєш собі, нічого, зараз піду додому, повечеряю, ляжу спати, а завтра вранці знову зберемося разом. Та ні! Зранку почнеться тільки звичайний нудний день. А гарного учора вже нема і ніколи не буде. Ви відчували колись таке?..

На мій подив, ніхто вже не перебивав Сашу, не вимагав додержуватися суті. Чорнявий дивився зацікавлено, сивий вправлявся з окулярами. Сумний чоловічок згідливо хитав головою. А голос Саші міцнішав, у ньому з’являлися такі інтонації, що ти мимоволі прислухався і погоджувався — навіть не з тим, що він казав, а з тим, як це було сказано.

— І цей день, коли ти відчував себе щасливим,— його ж не приліпиш, як магнітик на холодильник! Я розумію, може я зараз плету нісенітниці, щось недоречне, але я винен, зрозумійте — винен, і не знаю, як іще це вам пояснити! Ми прокидаємося ранком і воскресаємо до життя, а Наташа так і залишиться у тому чудовому дні, на віковічній вечірці. І все через те, що я її не відмовив, міг, але нічого не зробив. Я багато разів думав — чому, чому я їй нічого не сказав?! Та ще й сам погодився! Адже я протягом усього життя ненавиджу уколи, процедури, поліклініки, білі халати, медичні довідки, я відчуваю до цього фізичну відразу. Жоден кайф цього не вартий! У дитинстві я цілий рік провів у лікарні, весь п’ятий клас! Рік я блукав, наче сомнамбула, у лікарняних коридорах! Я навіть запах лікарень та аптек ненавиджу! І все одно, коли Наташа сказала,— погодився без питань. Не через героїн, ні. Через неї...

Сивий поморщився, але нічого не сказав. Деякий час тривала пауза, яку ніхто не намагався перервати.

— Тому що я не вірив, що таке дійсно може трапитися...— продовжив Саша стиха.— Вона ж завжди була така легка, така переможна! Все завжди виходило так, як вона казала! Вона й уявити не могла, що у чомусь зазнає поразки,— і в цьому була її найбільша, найгірша, найголовніша у житті поразка. До тієї хвилини її наче янгол вів за руку, і лише один-єдиний раз схибив, відпустив... І сталося несправиме. Лише зараз я зрозумів, чому тоді погодився. Все просто...

Світлицька пильно дивилася на Сашу тим глибоким поглядом, який не піддається розшифруванню. У ньому ховався зовсім інший рівень розуміння того, що відбувалося на наших очах.

— ...Я повірив, що вона є непереможною. Тобто я й уявити не міг, що щось у цьому житті здатне заподіяти їй шкоди. Вона спромоглася переконати нас, що все, що відбувається,— просто якийсь анекдот, і якщо вона сміється, нам також треба реготати разом з нею! Ніхто б не ризикнув зупинитися, замислитися хоч на хвильку — а чи насправді те, що ми робимо, смішно, а чи насправді ми живемо, як треба... Вона так кумедно все інтерпретувала... і життя набувало якогось нового, зовсім іншого змісту...

Саша затнувся — і раптом вибухнув:

— Я навіть не звертав уваги на тих придурків, не розумів, що вони роблять! А поки вони вовтузилися зі шприцами, ця Яна, коханка Лугового, справжня відьма... вона так жадібно дивилася на пакетик з порошком... Я вважаю, що це саме вона умовила Наташу спробувати важку наркоту, бо сама на неї давно підсіла. І перш за все через те, що знала: якщо вдасться підсадити подругу, Наташа почне купляти героїн для них обох!..

— Так,— струснув головою сивий, наче позбавляючись мороку.— Давайте по порядку. Ви знали заздалегідь, що Наталія Штос має намір увечері прийняти героїн?

— Так.