Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Ви добре знаєте підсудного?

— Я бачив його лише раз у житті.

— Коли? — включився сивий з непідробним азартом.

— Того дня, коли загинула Наташа. На вечірці. Він прийшов з Денисом Луговим.

— Ви і Лугового знаєте? — спитав чорнявий.

— Так, ми знайомі.

Сивий покрутив у руках окуляри. Чорнявий з якимсь хворобливим звуком прочистив горлянку і продовжив допит:

— Отже, скажіть, шановний, як давно ви знаєте потерпілу Штос Наталію Володимирівну?

— З осені,— відповів Саша.— Ми були знайомі з осені 20... року. Познайомилися в нічному клубі «Вегас». Їхня компанія підсіла до нашого столика, а може, то наша компанія підсіла до їхнього,— я вже, якщо чесно, й не пам’ятаю.

— Ви часто бачилися з потерпілою?

— Так, ми спілкувалися, поступово подружилися. Вона була цікава, вельми розумна, компанійська дівчина... Кілька разів запрошувала мене на вечірки...

— І часто відбувалися подібні вечірки?

— Ні. Особисто я відвідував їх тричі. Потім Наташа поїхала до Нью-Йорка, виникла тривала перерва у нашому спілкуванні — кілька місяців...

— Чи вживалися на цих вечірках наркотики? — суворо спитав сивий.

— Що було, то було,— визнав Саша.— Але, наскільки мені відомо, Наташа ставилася до цього прохолодно. Це оточення її провокувало, і, думаю, якби не ті людці, що крутилися біля неї,— дріб’язкові, хитрі, підлі, все могло піти зовсім інакше... У Наташі ж завжди були гроші, великі гроші! Вона, здається, навіть не вповні розуміла, які це гроші... Вона любила робити широкі жести... Я не хочу нікого образити, у неї, звичайно, було багато справжніх друзів, але були й такі, що наче п’явки присмокталися до її гаманця... До того ж, вона сама заохочувала всіляких фріків, їй подобалося, коли її розважали, любила, щоб усім навколо було весело... Натурально, всі ці блазні, котрими вона себе оточила, були охочі до випивки і наркотиків. Саме вони її й заохочували.

— Про кого конкретно ви зараз говорите? — підозріло спитав сивий.

— Я їхніх імен не запам’ятовував,— з презирством кинув Саша.— Та в них і не було, здається, імен — самі прізвиська, як у псів. Але зараз я маю на увазі Лугового і його посіпак.

— Хто забезпечував ці вечірки наркотиками? — спитав чорнявий.

— Луговий, я ж кажу,— незворушно відповів Саша.— Наскільки мені відомо.

— Звідки вам це відомо?

Певний час Саша міркував.

— Усі це знали,— нарешті проказав він.— Усі купляли у нього траву...

— І ви також?

Саша знову деякий час мовчав.

— Я — ні,— вимовив він після паузи.

Сивий з чорнявим перезирнулися.

— Але підсудний Захарченко, натомість, стверджує, що саме ви постачали наркотики потерпілій,— закинув чорнявий.

Саша дуже природно зробив здивований вигляд і раптом звернувся не до суддів, а до Захарченка:

— Що? Я? Навіщо ти мене обмовляєш? Я, між іншим, прийшов сюди, щоб розповісти всю правду!

— Та мені ж Луговий казав! — раптом відступився Захарченко, ніби виправдовуючись. Зараз він був остаточно збитим з пантелику.

— Знову починаємо балаган! — розсердився сивий.— Та що ж це таке? Давайте вже по суті! Свідок Тимофєєв, розкажіть, будь ласка, не пропускаючи жодної, навіть найдрібнішої деталі, про те, що відбувалося 14 квітня 20... року! Починаючи з моменту, як ви щойно приїхали на вечірку до потерпілої!

Зал уважно дослухався. Оксана вже не грала і не жувала, а тримала в повній бойовій готовності ручку з блокнотом. Працювали диктофони. Всі нашорошили вуха.

Як йому вистачило нахабства з’явитися в суді? — думав я. Адже він запросто може поїхати звідси прямо в СІЗО. Чи, може, це якийсь складний розрахунок? Може, він усе врахував і грає на випередження, щоб Соня Купер його не виказала?

— Я зараз можу щось наплутати,— обережно почав Саша.— Минуло досить багато часу... Але в основному я пам’ятаю ці події... Я приїхав рано, порався з шашликом... Протягом дня нічого особливого не відбувалося. Все, як завжди... Юрмилися друзі Наташі, якісь хлопчики, дівчатка, я мало кого з них знаю. У неї була просто позамежна кількість приятелів, і коли вона затівала вечірку, то запрошувала десь із півсотні гостей... І половина з них були навіть не знайомі одне з одним! Там усі й знайомились — всі ці дєвочкі-пріпєвочкі, веселі, як пташки, хіпстери в татуюваннях, різні бородані, хлопчаки в закатаних штанцях... Одне слово: чим більше ти схожий на дебіла, тим вище шанс, що вона тебе помітить...

Незважаючи на те що зараз у залі були присутні дехто з тих самих «хлопчиків» і «дівчаток», про яких так зневажливо відгукувався Саша, це його аж ніяк не бентежило. На обличчі сивого з’явилося роздратування.