Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

сам був безрідним волоцюгою, і той її зневажав. Ці приниження, пережиті в дитинстві, зробили Гелену жорстокою і підступною. Кохання Хмельницького довело їй, що світ не такий жорстокий і в ньому можливо щастя. Однак після викрадення Чаплинським жінка зрозуміла, що за щастя ще потрібно боротися. Тому Гелена погодилася подарувати Чаплинському свою прихильність, щоб урятувати життя свого коханого Богдана. Вона розсудила правильно — поки людина жива, завжди можна сподіватися на краще. А тепер бідна Гелена прагнула порозумітися і з цим нестерпним Владом, із яким була давно знайома, і з цими козаками, що вивезли її з проклятого будинку Чаплинського, і навіть із цієї єврейкою. Але в неї чомусь не виходило — усі вони сахалися її та почувалися незатишно поряд із нею. Тому замість того, щоби виявити до людей більше доброзичливості та привітності, Гелена з досади знову випустила свої кігтики.

— Я ліпше голодний лежатиму, ніж їсти з твоїх рук, — пробурчав у відповідь Влад, зло блиснувши очима. Але їсти з рук Гелени йому все ж довелося, адже та відправила Ліору снідати на кухню й сама нагодувала Влада з усією увагою й турботою, на які була здатна.

У цей самий час Тимофій сидів на ґанку і слухав те, що йому доповідав козак, його товариш, якого він ще вчора посилав у розвідку в околиці міста і який щойно повернувся.

— Військо Потоцького відступило від Чигирина. Точніше, воно до нього просто не дійшло. Мені так і не вдалося дізнатися, чому вони повернули назад.

Молодий козак задумався: «Чому ж вони все-таки не взяли Чигирин? Невже їх так сильно налякала звістка про розгром під Жовтими Водами? Адже польська армія набагато перевищує нашу за чисельністю, тому сумнівно, щоби вони нас злякалися. Проте загалом добре, що поляки відступили. Як мені вивезти звідси Влада, коли він такий хворий? Та ще ця Чаплинська — про її безпеку теж потрібно піклуватися! Швидше б уже позбутися її товариства! А ще й Чаплинський! Куди він міг подітися? Немов у повітрі розчинився!»

— Дякую тобі, брате. Іди до кухні, поїж, а потім відсипайся, — вийшовши із задуми, сказав Тимофій своєму товаришеві, оскільки той увесь цей час не знав ні сну, ні відпочинку.

— Стривай, Красунчику. Це ще не все! — вів далі козак. — Люди говорять, що ляхи, відступаючи, вирізали всіх жителів у селах і містечках в околицях свого табору. Але сам я цього не бачив, бо не ризикнув зайти так далеко від Чигирина.

— Якщо це правда, то тепер зрозуміло, чому так лютували вчора містяни. Боюся, що це правда, — похмуро промовив Тимофій. — Гаразд, іди, — сказав він і, піднявшись, пішов провідати Влада.

Красунчик досадував, що не зовсім удало виконав свою місію — він не лише не спіймав Чаплинського, а ще й не зміг дізнатися, куди той подівся. Утім, відправив до Хмельницького гінця з цими звістками. А те, що його побратим був пораненим, викликало в Тимофія ще більше почуття провини. Влад мав трохи кращий вигляд, ніж учора, але був блідим і слабким. Біля нього сидів Марко.

— І як же ти так необережно! — вигукнув Тимофій і співчутливо подивився на друга.

— Та мені не звикати! — безпристрасно відповів Влад. — Троє відразу налетіли, от і позіхнув я той удар шаблі. Одужаю.

— Боюся, що це буде нескоро, — ти дуже тяжко поранений! — похитав головою Воловодченко. — Дай Бог, аби твоя рана не запалилася!

— Та однаково! — байдуже мовив Влад. — Один раз мати наро­джувала — один раз і помирати. Ліпше розкажіть, що нового чути?

Новин було небагато, тому обидва приятелі ще трохи погомоніли з Владом і залишили його відпочивати.

Марко й Тимофій провели в Чигирині лише декілька днів, коли від Хмельницького прибув солідний загін із бранцями й деяким скарбом. Тимофій із полегшенням прочитав лист від гетьмана, у якому йшлося про те, що їм слід залишити пані Чаплинську на піклування чигиринських старшин і їхати до містечка Смілії, що за сорок верст від Корсуня, — там нині стояв козацький кіш. Засмутила двох друзів лише потреба лишити Влада на Гелену. Але тут нічого вдіяти не можна було — їхньому другові треба одужати після такого важкого поранення. Утім, сама Гелена не заперечувала — навпаки, вона з нехарактерною для жінки теплотою запевнила двох друзів, що дбатиме про Влада так, наче він її рідний брат.

Проте Тимофія також турбувала й доля Ліори. У Чигирині розлючені містяни перебили всіх євреїв і шляхтичів — донька лікаря була єдиною, кому вдалося вижити, і це лише завдяки заступництву низових козаків. Тож поки її захисники були тут, містяни остерігалися чіпати жінку з немовлям. Але Тимофій побоювався, що варто козакам поїхати, і немає жодної гарантії того, що нещасну жінку не вб’ють. Адже ніхто за неї не заступиться. Тому перед від’їздом Тимофій відвів Ліору вбік і запитав:

— Що ти думаєш робити далі, пані? Чи маєш рідню, яка могла б забрати тебе до себе? Ми можемо проводити тебе до них.

Ліора похитала головою, очі її наповнилися сльозами, але вона стримала їх і відповіла:

— Ні, більше нікого не маю, крім доньки. Чоловік мій помер ще тоді, коли я носила Ревеку, тож уже майже рік я вдова. А мої батьки, родичі... — вона замовкла, але Тимофій усе зрозумів без слів. — Тепер нікого в мене немає. Поки я живу тут із милості пані Чаплинської. Та й панові Владові ще потрібен мій догляд. А от коли твій друг одужає, тоді я куди-небудь піду.

— Краще залишайся тут. Куди тобі йти? Це ж лише початок війни. Далі буде гірше, ще страшніше, а тут ти хоч у безпеці. Я попереджу старшин, аби вони заступилися за тебе, і попрошу Чаплинську, щоби вона залишила тебе в себе. От візьми! Цих грошей тобі вистачить надовго, — сказав Тимофій, простягаючи Ліорі гаманець.

Бідна Ліора запашіла.

— Я не можу взяти в тебе грошей, пане! Ні, ні! Я й моя