Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Замість відповіді Чаплинська недобре глянула на обох козаків і, презирливо скрививши губи, вийшла з кімнати.

— Пане Тимофію, — тихо й боязко сказала Ліора, коли Гелена вийшла, — мені вдалося вправити кістку, вона зростеться. Але рана може запалитися, і стане гірше. Дозволь я посиджу з ним усю ніч. І якщо зможеш знайти, то принеси йому церковного вина, від нього кров прибуває в тілі.

— А чому він непритомний? — недовірливо запитав Марко.

— Це від болю. Хлопець утратив багато крові, тому дуже слабкий. Для нього так навіть краще — при тямі важче зносити біль.

Єврейка забрала в Тимофія свою доньку й почала заспокоювати маленьку, тихенько наспівуючи колискову своєю рідною мовою. Обом друзям не лишалося нічого іншого, як піти. У дворі будинку Хмельницького розташувалися козаки. Обійстя було невелике, тому всім було затісно. Хлопці заморили черв’ячка без особливого апетиту й розташувалися на нічліг у дворі під відкритим небом. Утім, Тимофій і Марко засипали у тривозі — в будинку лежав той, хто був їм товаришем, другом, братом. Чи виживе Влад після цього поранення?

Уранці Влад прокинувся в незнайомій кімнаті. Він згадав удар шаблі, біль, карету, потім як його внесли до будинку, як усі метушилися й нервували, як перев’язували рану. Тільки ці спогади спливали в його пам’яті, немов сновидіння. Повернувши голову, він побачив біля себе незнайому жінку. Вона сиділа на низькій лавці, поклавши голову на край ліжка, і спала. У незнайомки було гарне, трохи витягнуте обличчя з пухкими, соковитими вустами, витонченим, ледь подовженим переніссям і красивими бровами, що розходилися, мов крила птаха, лише очі були заплющені. Влад розглядав незнайомку й уперше звернув увагу на жіночу воду. «Цікаво, а це хто?» — подумав він і спробував підвестися, але відразу відчув запаморочення, сильний біль у плечі й мимоволі охнув. Незнайомка відразу прокинулася, розплющивши темні очі з поволокою зі сну.

— Ох, пане! Не ворушися так жваво, прошу тебе! Інакше рана знову відкриється! — промовила вона, з тривогою оглядаючи пов’язку. Потім жінка подивилася йому в обличчя, і вперше Влад не побачив у зверненому до нього жіночому погляді страху й відрази від потворного шраму, лише увагу та тривогу.

— Ти хто? — не дуже люб’язно запитав він.

— Мене звуть Ліора, я... — тут жінка запнулася, згадавши вчорашнє жахіття, яке ненадовго стер із пам’яті нічний сон, і тихо додала: — Тепер уже ніхто.

— Дай мені попити, — попросив він. Владові було байдуже, хто ця баба, чия вона, — йому від цього знання легше не стане.

Ліора налила води в кухоль, обережно підняла козака за плечі й напоїла. Потім вона спробувала помацати його чоло, але Влад сіпнувся, усуваючись від дотику жіночої руки.

— Не треба так, пане. Я просто перевіряю, чи немає в тебе лихоманки, — ласкаво сказала жінка, усе-таки помацавши йому чоло.

— І ти мене не лякаєшся? — несподівано для самого себе запитав Влад.

— Чому я маю тебе лякатися? — не зрозуміла Ліора, здивувавшись такому запитанню.

— Неважливо чому! — відповів той, відвертаючи спотворену частину свого обличчя.

Раптом пролунав плач немовляти, і Ліора підійшла до доньки, узяла її на руки і, відійшовши в дальній кут, відвернулася та почала годувати дитину груддю. Влад лежав на ліжку, рана його нестерпно боліла — було таке відчуття, що в неї встромили розпечене лезо й не прибрали, а воно далі ріже й пече. У двері просунулося обличчя служниці. Вона побачила, що вже ніхто не спить, і ввійшла до кімнати зі стосом пелюшок.

— Це твоїй дитині пані передала, — гордовито сказала служниця, звертаючись до Ліори. — Подякуй милостивій пані, що вона така добра до тебе!

У Влада паморочилося в голові, він відчував страшенну слабкість. Хлопець уже й не пам’ятав, коли востаннє хворів, тому тепер почувався калікою.

— Чому мені прив’язали руку до тіла? — запитав він у Ліори, яка нагодувала доньку і сповивала її принесеними пелюшками.

— Тому що в тебе перебита кістка на плечі. Тобі не можна рухати рукою, інакше вона неправильно зростеться. А ще маєш дуже важку рану, яка може знову кровоточити. Ти і так утратив багато крові, тому лежи сумирно, пане, і не намагайся вставати, — відповіла йому жінка.

Раптом двері відчинилися, і до кімнати гордовито ввійшла Гелена. Зиркнувши на Ліору, вона зневажливо посміхнулася та сіла на край ліжка біля Влада, акуратно розправивши спідницю з дорогої, затканої золотими узорами тканини.

— Як ти почуваєшся? — майже ласкаво звернулася вона до хлопця.

— Не твоє собаче діло, — буркнув Влад у відповідь.

— Я бачу, ти, як і раніше, мене зневажаєш. Тобі неприємна моя присутність? Що ж, твоє діло. Тільки от доведеться провести зі мною багато днів, адже ти не скоро піднімешся. Я за тобою доглядатиму, поправлятиму тобі подушечки, годуватиму тебе з ложечки й навіть серветочку на шию підв’яжу. Тож ти повністю в моїх руках, шибенику ти мій! — зло знущалася над ним Гелена. Вона знала, що Влад її терпіти не може, тож страшенно дратувалася. А тепер, коли він, поранений і безпорадний, опинився під її опікою, Гелена вирішила трохи познущатися й відігратися за минулі образи.

Насправді її дуже хвилювало те, що люди до неї ставляться неоднозначно, а часом і з роздратуванням. Зовсім не зла й не жорстока в душі, Гелена надівала маску гордовитості та презирства, щоби за нею приховати свою невпевненість у собі, страх того, що люди над нею посміються і скривдять. Жінка зростала сиротою, яку всі зневажали, адже батько, зубожілий шляхтич, був лише жалюгідним наймитом у корчмі. Її мати померла в пологах, тож Гелена ніколи не знала материнської ласки. Коли дружина Хмельницького забрала її до себе з милості, дівчина сповна відчула на собі всі «радощі» від становища нахлібниці та образ дворової челяді. Навіть цей Влад, який