Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

задню частину, почувся кашель. Бастіян ступив кілька кроків, а тоді, трохи збліднувши, підійшов іще ближче. Тепер він опинився віч-на-віч перед паном Кореандером, який знову сидів у своєму потертому шкіряному фотелі й читав, достоту так само, як і при першій зустрічі.

Бастіян мовчав. Він сподівався, що пан Кореандер, весь по­буряковівши від гніву, зараз накинеться на нього з криком: «Зло­дій! Злочинець!» (чи щось у цьому дусі).

Замість того старий довго і ретельно розкурював люльку і при цьому, примруживши очі, розглядав Бастіяна крізь скельця своїх невеличких кумедних окулярів. Коли люлька нарешті задиміла, він якийсь час зосереджено нею попахкав, а тоді буркнув:

— Ну, то в чім річ? Чого тобі знову?

— Я... — почав Бастіян, затинаючись, — я вкрав у Вас одну книжку. Я хотів би її повернути, але це неможливо. Я її загубив чи, може... У кожному разі, її десь нема.

Пан Кореандер перестав пахкати і вийняв люльку з рота.

— Яку ще книжку? — здивовано спитав він.

— Ту, яку Ви читали, коли я зайшов до Вас минулого разу. Ви пішли в задню кімнату, щоби поговорити по телефону, а книжку залишили на фотелі. Ну, а я взяв її...

— Так, так, — проказав пан Кореандер, прокашлявшись. — Але в мене не пропадала ніяка книжка. Що ж це за книжка така?

— Вона називається «Нескінченна історія»... Ну, вона така, в оправі з шовку кольору міді і відливає металом, коли нею отак порухати... На оправі цієї книги зображені дві гадюки, світла і тем­на, які кусають одна одну за хвіст. А всередині вона надрукована двома різними кольорами, а ще там на початку кожного розділу — великі й гарно виписані заголовні літери.

— Доволі дивна справа! — промовив пан Кореандер. — річ у тім, що такої книжки в мене ніколи не було. Тому ти і не міг її вкра­сти. Чи, може, ти поцупив її деінде?

— Ні-ні, що Ви! Ні! — запевнив його Бастіян. — Ви мали би пам’ятати цю книжку. Він спершу завагався, але потім усе ж таки

сказав:

— Це... Це чарівна книжка. Читаючи її, я і сам потрапив у Не­скінченну Історію, але коли повернувся звідти, книжки вже не бу­ло.

Пан Кореандер пронизливо дивився на Бастіяна понад ске­льцями окулярів.

— Ти ж не кепкуєш оце з мене, та?

— Ні, не кепкую, — відповів Бастіян уже мало не з відчаєм в голосі. — Звичайно ж, не кепкую. Те, що я кажу, — правда. Ви ма­ли би це знати!

Пан Кореандер іще з хвилину подумав, а тоді похитав голо­вою.

— Доведеться тобі все пояснити докладніше. Що ж, сідай, хлопче. Прошу!

Люлькою він вказав на крісло навпроти його фотелю. Бастіян сів.

— Ну, а тепер, — сказав пан Кореандер, — тепер розкажи ме­ні, що все це має означати. Але, якщо твоя ласка, — поволі й до ладу, нічого не пропускаючи.

І Бастіян почав розповідати.

Панові Кореандеру він розповідав про свої пригоди не так докладно, як татові, та позаяк той виявляв дедалі більше зацікав­лення, випитуючи все нові та нові подробиці, це все одно потри­вало понад дві години. Хтозна чому, але впродовж усього цього часу, як на диво, їх не потурбував жоден відвідувач.

Коли Бастіян нарешті замовк, пан Кореандер довго мовчки пахкав своєю люлькою. Здавалося, він поринув у глибокі розду­ми. Врешті-решт прокашлявся, поправив на носі окуляри, прони­кливо подивився на Бастіяна, а тоді сказав:

— Мені цілком зрозуміло одне: ти не крав у мене цієї книжки, бо вона не належить ні мені, ні тобі, ні комусь іншому. Якщо я не помиляюся, то й сама ця книжка походить із Фантазії. І хто знає — можливо, саме в цю мить її тримає в руках і читає хтось інший...

— Отже, Ви мені вірите?

— Ясна річ, — відповів пан Кореандер. — У таке повірить кож­на розумна людина.

— Відверто кажучи, — зізнався Бастіян, — на таке я навіть не сподівався.

— Є люди, яким не дано потрапити у світ Фантазії. Розумієш? — ніколи в житті. Але є інші, які можуть це зробити, але декотрі залишаються там назавжди. Та є ще інші, вони приходять у світ Фантазії, а тоді повертаються звідти. Так, як ти. І власне такі люди зцілюють обидва світи.

— Ой, — сказав Бастіян, трохи зніяковівши, — це, власне ка­жучи, зовсім не моя заслуга. Ще трохи — і я б ніколи не повернув­ся. Якби не Атрею, в цю мить я блукав би Містом Колишніх Коро­лів.

Пан Кореандер кивнув і замислено пахнув люлькою.

— Так, так, — пробурмотів він. — Тобі вельми пощастило, що у Фантазії в тебе є такий друг. Це, бачить Бог, дається далеко не кожному.

— Пане Кореандер, — запитав Бастіян, — а звідки Ви про все це знаєте? Тобто — Ви що, також побували у Фантазії?

— Ясна річ, — кивнув пан Кореандер.

— Але, якщо так, то мусите знати і МІсящівну!

— Так, я знаю Дитинну Царівну, — відказав пан Кореандер. — Щоправда, я знаю її не під цим іменем. Але це не має значення.

— У такому разі, Ви мусите знати і цю книжку! — вигукнув Ба­стіян. — Значить, і Ви читали Нескінченну Історію!

Пан Кореандер похитав головою,

— Кожна справжня історія є Нескінченною Історією.

Він провів поглядом по стелажах, які сягали аж до стелі, зго­ри донизу вщерть напхані книжками найрізноманітнішої форми і розміру, тоді кінцем люльки показав Бастіянові на книжки і про­довжив:

— У світ Фантазії, хлопче, існує безліч дверей. І безліч таких чарівних книжок. Багато людей цього навіть не помічають. На­справді все залежить від того, в чиїх руках опиниться така книжка.

— У такому разі Нескінченна Історія — для кожного інша?

— Саме це я і маю на увазі, — підтвердив пан Кореандер. — До того ж, це не тільки книжки, є ще й інші можливості потрапити

у світ Фантазії і повернутися звідти. Ти ще сам колись у цьому пе­ресвідчишся.

— Ви так думаєте? — спитав Бастіян, сповнений надії. — Але тоді я мусив би знову зустрітися з Місяцівною, а мені казали, що кожен зустрічається з нею лише один-єдиний раз.

Пан Кореандер нахилився до нього і дуже тихо проговорив:

— Дозволь, щоби я, старий і досвідчений мандрівець Фанта­зією, сказав тобі, хлопче, надзвичайно важливу річ! Це таємниця, якої в самій Фантазії ніхто не знає. Коли ти гарненько поміркуєш, то й сам збагнеш, чому воно так є. До Місяцівни ти не можеш пот­рапити вдруге — це правда. Доки вона — Місяцівна. Та якщо ти зумієш