Джек Лондон - Мартін Іден

«Поклик предків» та «Білозуб», і часто в безпосередності людських стосунків там, під злудним сонцем півночі, віднаходитиме він віру в людину.

З Аляски, де точилася немилосердна боротьба за золото, де життям перевірялася щирість людських взаємин, — з цієї Аляски виніс Лондон пізнання душі людини. Правда, щось безпосереднє, сказати б — дитинне було в цьому пізнанні: добро й зло розпадалося на взаємозаперечні полюси, а боротьбу між цими протилежними засадами сприймалося як щось чисто зовнішнє. А проте

Лондонів світ півночі аж до терпкості реальний, його герої, попри деяку умовність їх індивідуалізації, переконливо живі. Бо в боротьбі з суворою природою — те, що ця боротьба точилася саме за золото, часто-густо відступало на другий план — людина шукала якогось іншого, реального, але не такого опрозеного, як у Штатах, здійснення своїх ідеалів. І часто їй здавалося, що цього вона досягає — насамперед своєю чесною мужністю, фізичною та моральною своєю повноцінністю. Але чи ж такий екзотичний вихід можливий для людини взагалі?

Пильні студії соціально-філософської літератури, — в тому числі й Маркса, — очевидно, посилювали в Лондоні цей здоровий сумнів і допомогли молодому письменникові побачити в робітничому класі Америки, що саме тоді активізується організаційно та ідейно, ту суспільну силу, яка прагне до універсального вселюдського виходу, виходу, при якому ідеали людини не обтинатиме дух приватної власності. Джек Лондон стає членом щойно виниклої Соціалістичної партії і найупливовішим її оратором у Каліфорнії. Відданість власній творчості й громадська активність дають Лондонові жадану повноту життя, перекидають місток між Мрією, що часто для Лондона ототожнювалася з Пригодою, та реальним Ділом.

Новим успіхом Лондона — оповідача й психолога — був роман «Морський Вовк» (1904). Пригодницька морська романтика забезпечила цьому творові тривалу популярність між читачів, тоді як критика, визнавши роман за вияв «рідкісного й оригінального таланту», далеко не зразу виловила його філософський підтекст. Трагедія власника й капітана шхуни Вовка Ларсена, дужої тілом і розумом людини, що протистоїть іншим людям, ставши самодержавним диктатором на своєму судні і відтак внутрішньо розклавшись, — переконливий доказ того, що базувати свої ідеали на невірі в людину — ніякий для людини не вихід.

В наступні роки як революційний критицизм Лондонової публіцистики, так і цькування вже відомого, а надто в робітничих колах, письменника з боку буржуазної преси сягають вершини. Лондон чимало роз'їжджає по країні, провадить активну пропагандистську діяльність. Відомий американський письменник Е. Сінклер згадував про Лондона того часу: «Він здавався нам молодим богом, білявим північним богом із сяйвом круг голови. Голос, що він підносив в обороні пригноблених, лунав як сурма». Виступаючи здебільшого перед буржуазною аудиторією, Лондон не встидається просто в очі владарям світу кидати слова їдучої правди: лицемірна поміркованість була йому не менш чужа, як і лицемірна бездіяльність, що за нею часто криється мовчазна співучасть у соціальних злочинах.

Могутнім закликом до суспільного пробудження демократичної Америки, закликом і пересторогою, став соціально-утопійний роман Джека Лондона «Залізна п'ята» (написаний 1906 p., виданий 1908). Цей твір, де йдеться про майбутнє робітниче повстання проти диктатури плутократії, має виразний політичний характер — він і стилем близький до тогочасної публіцистики Лондона, та й зовсім не претендує на психологічну пластичність героїв. Сила роману в іншому — в застереженні людства перед загрозою тоталітаризму, коли робітничий клас буде зведено до рівня модернізованих рабів, а людську особу знівельовано до стадної одиниці.

1907 р. Лондон вирушає в дворічну подорож по Тихому океану на власній яхті «Снарк». На борту цього судна він пише, поряд з іншими творами, «Мартіна Ідена» (1909). Віддаленість від американської дійсності, мавши свої негативні наслідки, — Пригода і Діло тепер уже розходяться для Лондона, — у певному розумінні, одначе, навіть загострює проникливість художникового зору, коли він свою власну приреченість втілює у постаті головного героя цього роману.

В останній період життя (1910 — 1916) глибшають суперечності і в житті, і в творчості Джека Лондона. Слава його облітає Америку й Європу, з ним тепер і преса носиться (це вже вигідніше, аніж цькувати); він особисто по-давньому щирий і товариський, у його домівці в Каліфорнії завжди гамірно і людно, але щось непевне діється в душі самого письменника, настигає якась криза.

Одну за одною осягав Лондон свої мрії: була слава, були гроші, була щира подруга життя, був свій райський куточок на землі — маєток у мальовничій долині Глен-Елен, була подорож на омріяні острови півдня — у кого в житті так казково здійснюються юнацькі мрії? — а проте всі ці осягнені мрії все більше застували якусь іншу Мрію, — життєво важливу, велику, яку завше досягаємо і яка завше лишається недосягненна. Слабшають зв'язки письменника з робітничим рухом, аж до того, що за кілька місяців перед смертю він пориває з Соціалістичною партією, боляче переживши втрату нею революційного духу. Та й сам Лондон, втягнений у грошоробну машину американської книговидавничої індустрії, втрачав цей дух, втрачав свої ідеали і реальні опори в житті й мистецтві. Творчість дедалі менше була для нього джерелом утіхи й дедалі більше ненависним ярмом, яке він тягнув заради амбіції та матеріального добробуту. Багато сторінок у його останніх творах позначено цією гангреною «мистецтва задля грошей» («Серця трьох» та інше). Щоправда, і в цей час він пише низку чудових творів. Це, зокрема, значна частина його тихоокеанських творів (збірки «Південноморські оповідання» — 1911, «Син сонця» — 1912 та ін., роман «Міжзоряний мандрівник» — 1915) і насамперед — оповідання «Мексіканець» (1911). Герой «Мексіканця», хлопчина Феліпе Рівера, перемагає на рингу сильніших противників, бо його порушує страшенна ненависть до загарбників батьківщини, до «благодійних старших братів» — американців; його революційні ідеали в гармонійній єдності з його життям. А тим часом сам Лондон — і як художник, і як людина — і далі губить великі життєві ідеали. І коли він зрозумів безповоротність цієї згуби, його дужа воля сказала йому вийти з життя. В 1916 році Джека Лондона не стало.

Читачеві, котрий бодай у загальних рисах ознайомився з Лондоновим життєписом, ясно, що в «Мартіні Ідені» чимало від Джека Лондона в реальному його житті. А проте це не просто автобіографічний роман. Мистецький і філософський діапазон цього роману далеко ширший за рамки конкретного життєпису (Лондона чи Ідена) і навіть за часові та національні рамки (капіталістичної Америки з межі століть). Конкретні зовнішні обставини зробили постать Мартіна Ідена реально вкоріненою в життя, а внутрішня колізійність роману (людина та її ідеали; художник і