Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

горло й хотів задушити, поки стрілець намагався врятувати свого друга. Втілення сну голосно матюкалося й плювало слиною їй в обличчя. «Я взяла синю тарілку бо та тітка запроторила мене в лікарню а ще тому що мені не подарували особливої тарілки і я розтрощила її бо її тре' було роздовбати і коли я побачила того білого хлопця якому могла врізати то і йому вмазала як слід Я б'ю білих хлопців бо їх тре' лупити Я тирила в магазинах те що білі вважають особливим поки брати й сестри пухнуть з голоду в Гарлемі а щури жеруть їхніх малюків це я зробила, ти, сучко драна, чуєш, я, я… я!.. я!..»

«Треба її вбити», — подумала Одетта й зрозуміла, що не зможе. У неї не було шансів вбити цю відьму й вижити, так само, як і відьма не могла задушити її й спокійно піти геть. Вони могли задушити одна одну, поки Едді й

(Роланда) / (Справжнього Мерзотника)

того, хто їх покликав сюди, з'їдали живцем там унизу, біля води. Так усім їм настав би кінець. Або ж вона могла

(любов) / (ненависть)

відпустити горло супротивниці.

Одетта так і вчинила, не звертаючи уваги на несамовиті руки, що міцно стискали їй горло. Замість душити своїми руками, вона стисла Детту в обіймах.

«Ні, сучко ти погана! — заверещала Детта, проте цей крик був безмежно складним, сповненим водночас ненависті й подяки. — Дай мені спокій, відчепися від мене…»

В Одетти не лишилося голосу, аби відповісти. В ту мить, коли Роланд ногою швиргонув першого нападника геть, à інший підкрався поласувати шматком руки Едді, вона змогла тільки прошепотіти на вухо жінці-відьмі: «Я люблю тебе».

Руки стислися в смертельній хватці… а потім ослабли.

Зникли.

Її знову вивертало назовні… а потім враз все змінилося, благословенна цілісність поєднала обидві її половини. Уперше відтоді, як чоловік на ймення Джек Морт скинув цеглину на голову дитині, яка стала жертвою тільки тому, що білий водій таксі зиркнув на них і поїхав геть (і тому, що її батько в своїй гордині не схотів повторити спробу, бо боявся, що йому відмовлять удруге), вона стала одним цілим. Вона була Одеттою Голмс, але інша?…

«Ану в темпі, сучко! — заволала Детта… але її, Одеттиним голосом. Вони з Деттою стали одним цілим. Їй доводилося бути й однією людиною, і двома, а тепер стрілець видобув із неї третю. — Поквапся, а то ними там зараз повечеряють!»

Вона подивилася на патрони. Часу заряджати ними револьвери не було. Поки вона впорається, все буде скінчено. Все, що їй лишалося, — надія.

«А може, є інший вихід?» — спитала вона в самої себе. Й витягла револьвери.

І раптом у її коричневих руках грянув грім.

Едді побачив, що одна з потвор нависла над його обличчям. Зморщені очі були порожні, однак у них виблискували потворні спалахи життя. Клешні вже тягнулися до обличчя здобичі.

«Дод-е…» — почала потвора, і тут її розірвало на шматки.

Роланд побачив, як один з омарів підбирається до його лівої руки, якою він махав, відганяючи потвор, і подумав: «Тепер і лівої не буде…» — але омарисько розлетілося в темному повітрі бризками панцира й зелених кишок.

Розвернувшись, він побачив жінку, від вроди якої перехоплювало подих, а від люті стигло серце.

— ПІДХОДЬТЕ, КОЗЛИ! — кричала вона. — НУ Ж БО, ПІДХОДЬТЕ! НАПАДАЙТЕ НА НИХ! Я ВАШІ ПОГАНІ ОЧИСЬКА ВАМ ЧЕРЕЗ СРАКИ ПОВИБИВАЮ!

Вона підстрелила третього, що швидко повз між широко розставленими ногами Едді, маючи на меті водночас підживитися і каструвати його. Почвара розлетілася, наче у грі в «блішки».

Роланд давно підозрював, що в цих омарів був якийсь розум у зародковому стані. Тепер він у цьому переконався.

Інші потвори поволі відступали.

В одному револьвері трапився негодящий патрон, але наступний постріл розірвав одного з монстрів, що задкували, на дрібні шматки.

Побачивши це, решта притьмом побігли до води. Схоже було, що в них пропав апетит.

А тим часом Едді задихався.

Роланд заходився намацувати мотузку, що глибоко врізалася в шию Едді. Він бачив, як обличчя хлопця потроху змінює колір: з багряного стає чорним. Та й борсався Едді уже не так заповзято.

А потім стрільця відштовхнули чиїсь сильніші руки.

— Я цим займуся. — В її руці був ніж… його ніж.

«Займешся чим? — подумав він, помалу непритомніючи. — Чим ти займешся тепер, коли ми обидва у твоїй владі?»

— Хто ти? — прошепотів він, а пітьма, глибша за глупу ніч, уже почала ним заволодівати.

— У мені три жінки, — почув Роланд її голос, що линув наче згори в глибокий колодязь, куди він почав провалюватися. — Та, ким я була, та, хто не мав права бути, але жив у мені, і та жінка, котру ти врятував. Я дякую тобі, стрільцю.

Він знав, що вона його поцілувала, однак потім Роланда поглинула пітьма, і тільки її він знав протягом довгого часу.

Остаточне перетасування

1

Здавалося, вперше за тисячу років стрілець не думав про Темну вежу. Зараз його думками заволодів олень, що вийшов до ставка на лісовій галявині.

Тримаючи револьвер лівою рукою, стрілець прицілився з-за поваленого стовбура.

«М'ясо», — подумав він. Рот наповнився слиною, і Роланд вистрілив.

«Промазав, — подумав він за мить після пострілу. — Розучився. Все своє вміння… втратив».

Олень упав мертвим на краю ставка.

Невдовзі думки про Вежу знову посядуть чільне місце в його житті, але зараз Роланд лише дякував усім тутешнім богам за те, що його око досі точне, і думав про м'ясо, м'ясо і лише м'ясо. Він поклав у кобуру той єдиний револьвер, що носив зараз, і переліз через колоду, за якою терпляче лежав, поки пізній полудень помалу переростав у сутінки, вичікуючи, коли до ставка підійде щось досить велике і їстівне.

«Я одужую, — трохи здивовано подумав він, дістаючи ножа. — Справді одужую».

Жінку, що стояла за спиною, оцінюючи його поглядом карих очей, він не помітив.

2

Протягом шести днів після сутички на краю узбережжя вони харчувалися тільки м'ясом омарів і не пили нічого, крім огидної солонуватої води зі струмка. Роланд мало що пригадував з того періоду часу. Він марив у лихоманці, часом називаючи Едді Аланом, часом — Катбертом, а жінку завжди називав Сюзанною.

Мало-помалу його лихоманка почала відступати, і вони почали свою тяжку подорож у глиб пагорбів. Деякий час Едді штовхав візок із жінкою, часом у ньому їхав Роланд, а жінка руками легко обхоплювала Едді ззаду, і він ніс її на запліччі. Більша частина шляху