Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

мить — мить, коли він або видобуде трьох, або втратить усе. Удруге в житті він відчув, як навколо його голови тремтять і обертаються світи.

Спустившись на платформу, він викинув пістолет. Розстебнув штани Джека Морта й недбало спустив їх. Під ними виявилася пара білих трусів, схожих на панталони повії. Роздумувати з приводу цієї нісенітниці часу не було. Якщо він не поспішить, то може взагалі більше не хвилюватися про те, аби не згоріти живцем. Кулі в кишені нагріються так сильно, що вибухнуть, а разом з ними — й це тіло.

Стрілець запхав коробки з набоями в труси, вийняв флакон «Кефлексу» й відправив його до куль. Тепер з-під трусів гротескно випиналися горби. Роланд звільнився від піджака, який лизали язики полум'я, проте не завдав собі клопоту зняти підпалену сорочку.

Він чув ревіння поїзда, що стрімко наближався до платформи, бачив світло фар. Він ніяк не міг знати, що це поїзд, який їздив тим самим маршрутом, як і той, котрий переїхав Одетту. Але це знання йому передалося. Коли йшлося про вежу, доля ставала так само милосердною, як запальничка, що врятувала йому життя, й болісною, як пожежа, що її спричинило диво. Подібно до коліс поїзда, що під'їжджав до станції, доля рухалася логічною і нищівно-брутальною траєкторією, курсом, якому могли протистояти тільки ніжність і сталь.

Підтягнувши Мортові штани, Роланд знову побіг, ледь помічаючи людей, що притьмом забиралися з його дороги. Кисень повітря підживлював пожежу, тож спочатку зайнявся комір сорочки, а потім і волосся запалало. Важкі коробки в трусах Морта весь час били йому по яйцях й чавили їх, живіт скручувало від нестерпного болю. Він — цей чоловік, що рухався, мов метеор, — перестрибнув через турнікет. «Погаси вогонь! — верещав Морт. — Погаси, поки я не згорів!»

«Ти мусиш згоріти, — похмуро подумав стрілець. — Те, що з тобою станеться, милосердніше, ніж ти насправді заслуговуєш».

«Про що це ти? ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ?»

Стрілець не відповів, просто повністю відключився від Морта і рвонув до краю платформи. Відчувши, що одна з коробок скоро вислизне зі сміховинних трусиків каналії, він змушений був притримувати її рукою.

Кожна дещиця його ментальної сили тепер була спрямована до Дами. Роланд уявлення не мав, чи почує вона цей телепатичний наказ, а якщо почує, то чи підкориться, однак посилав сигнал — стрімку, гостру стрілу думки:

«ДВЕРІ! ПОДИВИСЯ У ДВЕРІ! НЕГАЙНО! НЕГАЙНО!»

Станція сповнилася розкотистим громом поїзда. Якась жінка пронизливо закричала: «О Господи, він зараз стрибне!» Хтось ухопив його за плече, намагаючись втримати. Але Роланд у тілі Джека Морта перестрибнув жовту обмежувальну лінію й пірнув через край платформи. І влав на колію, прикриваючи долонями пах, де зберігався багаж, який потрібно було взяти з собою… якщо, звісна річ, стрілець устигне вчасно вибратися з тіла Морта. Падаючи, він знову покликав її — їх:

«ОДЕТТО ГОЛМС! ДЕТТО ВОЛКЕР! ДИВІТЬСЯ!»

І в ту мить, коли він їх покликав, коли поїзд, з нещадною швидкістю сріблясто обертаючи колесами, налетів на нього, стрілець нарешті повернув голову і подивився в двері.

Просто їй в обличчя.

«Два обличчя!

Обидві, я бачу їх обох одночасно…»

— НІІІ! — верескнув Морт, і в останню мить перед тим, як на нього наїхав поїзд, перерізавши навпіл не над колінами, а на рівні пояса, Роланд кинувся до дверей… в прохід.

Джек Морт помер на самоті.

Біля Роландового фізичного тіла з'явилися коробки з набоями й флакон піґулок. Спочатку судорожно вхопивши їх руками, він розслабився. Стрілець примусив себе звестися на ноги, розуміючи, що знову став собою, опинився у власному хворому, охопленому лихоманкою тілі. До його вух долинули крики Едді Діна й Одетти — жінка кричала двома голосами. Лише на мить перевівши на неї погляд, він побачив, що слух не надурив його: одна жінка стала двома. Обидві були безногі, темношкірі, обидві надзвичайно вродливі. Проте одна з них була каргою з потворною душею, яку зовнішня врода не тільки не приховувала, але й підкреслювала.

Роланд пильно дивився на цих близнючок, які насправді були не сестрами, а позитивним і негативним боками особистості однієї й тієї самої жінки. У його погляді було щось лихоманкове, гіпнотичне.

А тоді Едді знову закричав, і стрілець побачив, як із хвиль викочуються омариська та повільно підбираються до того місця, де зв'язаного й безпомічного хлопця залишила Детта.

Сонце сіло. Спустилася пітьма,

14

Детта побачила себе в дверному проході, побачила себе своїми очима, побачила себе очима стрільця, і відчуття переміщення, що зненацька нею оволоділо, було таким самим, як і в Едді, тільки значно бурхливішим.

Вона була тут.

І водночас там, у очах стрільця.

Чула, що наближається поїзд.

«Одетто!» — закричала вона, раптом зрозумівши все: хто вона така і коли все сталося.

«Детто!» — закричала вона, зненацька зрозумівши все: хто вона така і хто це зробив.

Миттєве відчуття, що її вивертає назовні… а потім інше, тільки значно болісніше.

Її розривало на частини.

15

Роланд важко посунув униз невисоким схилом до місця, де лежав Едді. Рухався він, як людина, що лишилася геть без кісток. Коли один із омарів зачепив клешнею обличчя Едді й хлопець пронизливо скрикнув, стрілець ударом ноги відкинув потвору геть. Незграбно, наче на іржавих шарнірах, він нахилився і вхопив Едді за руку. Почав було тягнути його назад, подалі від води, але виявилося, що вже запізно, йому забракло сили, вони дістануться до Едді, чорт, та до них обох дістануться…

Одне з потворних омариськ спитало в Едді: «Дид-е-чик?» — і відчикрижило клапоть від штанів разом зі шматком живої плоті. Едді знову закричав. Спробував крикнути ще, але зі здушеної глотки не вирвалося ні звуку. Мотузка з Деттиними вузлами впиналася йому в горло.

Тепер потвори оточували їх кільцем і все наближалися, нетерпляче клацаючи клешнями. Стрілець вклав залишок своїх сил в останній ривок… і впав на спину. Він чув, як, клацаючи клешнями, зі своїми пекельними питаннями наближаються страховиська. «Може, не так усе й погано, — подумав Роланд. — Я поставив на кін усе і втратив також усе».

Грім власних револьверів сповнив стрільця тупим здивуванням.

16

Дві жінки лежали обличчям до обличчя, трохи піднявши тіла, наче змії, що готуються напасти, вчепившись пальцями з ідентичними відбитками в шиї з однаковими зморшками.

Та жінка намагалася її вбити, але вона була несправжньою, не справжнішою од дівчинки. То був сон, що наснився їй після того, як на голову впала цеглина… та тепер сон став реальністю, сон уп'явся кігтями їй у