Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

сповільнюючи рухів, працюючи методично, монотонно, без перерв, зупиняючись хіба що на мить, щоб глипнути на Йоссар’яна поглядом запеклого шибеника. Йоссар’ян намагався не дивитись на нього, але мимоволі лічив ті детальки, відчуваючи, що ось-ось збожеволіє. Він відвертався, заплющував очі, але так виходило ще гірше: безперервне, тихеньке, але виразне дзвякання легеньких залізячок і шурхіт Весслових рук доводили його до нестями. Вессл дихав ритмічно і весь час із якимсь противним хрипливим присвистом. Йоссар’ян стискав кулаки й дивився на довгий, з костяною ручкою небіжчиків мисливський ніж, який висів у піхвах над койкою. Але тільки-но він вирішив зарізати Вессла, як його напруження мов рукою зняло. Сама думка — вбити його — була така неймовірно безглузда, що він заворожено і зосереджено став обмірковувати її, немов перебував у якомусь наркотичному чаді. Його погляд плотолюбно прилип до заглибинки на Вессловій потилиці, де в людини, як він знав, розташований мізочок. Навіть найлегший удар у це місце був би смертельний і розв’язав би для них обох силу-силенну болючих життєвих проблем.

— А це не боляче? — неначе за велінням інстинкту самозбереження, запитав раптом Вессл.

— Це ти про що? — пильно вдивляючись йому в очі, запитав Йоссар’ян.

— Таж про твою ногу, про що ж інше, — загадково всміхаючись, промовив Вессл. — Якщо не помиляюсь, ти й досі шкутильгаєш.

— Це я так, за звичкою, — з полегшенням переводячи подих, одказав Йоссар’ян. — Скоро, мабуть, мине.

Вессл зненацька звалився набік і тут же незграбно підвівся і став на одне коліно. Його очі напружено стежили за Йоссар’яном.

— А пам’ятаєш, — насупивши чоло, задумливо проказав він, неначе згадував через силу, — ти пам’ятаєш оту діваху, яка лупила мене в Римі туфлею по голові? — Йоссар’ян мимоволі аж крякнув з досади, а Вессл, удоволено хихикнувши, провадив далі: — Давай домовимося: я розказую тобі, за що та дівка лупила мене туфлею по голові, а ти відповідаєш на одне-однісіньке моє запитання, яке я тобі задам.

— Ну, задавай.

— Ти коли-небудь спав з Кристієвою кралею?

— Я? — здивовано мугикнувши, перепитав Йоссар’ян. — Звичайно, ні. Ну, то за що ж та дівка лупила тебе туфлею по голові?

— А я ще не задавав тобі мого запитання, — з переможним блиском в очах повідомив йому Вессл. — Я просто поцікавився, спав ти з тою кралею чи ні. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.

— Чого не було, того не було. А як це вона там поводиться?

— Та так, неначе терпіти тебе не може.

— Вона з усіма така.

— Крім капітана Гадда, — поправив його Вессл. — От його-то вона терпить і не ремствує.

— Ще б пак! Він же має її за бидло, за брудну підстилку. Так можна причарувати до себе будь-яку з них.

— А ти бачив у неї на нозі рабський браслет? З ім’ям Гадда?

— Авжеж, то його штучки… На зло Кристі.

— Вона навіть віддає йому частину Кристієвих грошей.

— Послухай-но, якого дідька тобі від мене потрібно?

— А з моєю кралею ти спав?

— З твоєю? Відколи це в тебе своя краля?

— Ну, та, що лупила мене туфлею по голові.

— Що було, то було, кілька разів, — пригадав Йоссар’ян. — Тільки відколи це вона твоя? І взагалі — до чого ти гнеш?

— Вона теж терпіти тебе не може.

— Тю! Знайшов про що думати! Вона мене терпить — чи не терпить — так само, як і тебе.

— А що, вона й тебе лупила туфлею по голові?

— Вессле, дай мені спокій. Ти мені набрид.

— Кхи-кхи-кха! Ну, а ті кощаві графині з Риму, свекруха з невісткою, — дедалі настирливіше діймав Йоссар’яна Вессл, — з ними ти коли-небудь, того, спав?

— От тут би я не відмовився, — чесно признався Йоссар’ян. Від самої згадки про їхні звабні, хоч і мініатюрні грудки в нього аж до млості засвербіли долоні. О, як би він їх пестив!

— Вони теж терпіти тебе не можуть, — резюмував Вессл. — їм подавай Кристі, їм подавай Аарфі, тільки не тебе. Взагалі, я помітив, що гарні баби на тебе не того… ну, не клюють. По-моєму, вони просто тебе бояться. Ти на них робиш поганий вплив.

— Усі вони пришелепуваті,— понуро відказав Йоссар’ян, покірно чекаючи, якогось нового коника.

— А ти пригадуєш оту сіцілійку? — вдаючи глибокодумну цікавість, запитав Вессл. — Оту гладуху? Ну, оту гладуху в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Що, по-твоєму, вона теж пришелепувата?

— А хіба й вона терпіти мене не може?

— Як ти тільки міг спати з лисою бабою?

— А як я міг знати, що вона лиса?

— А от я знав, — похвалився Вессл. — Знав із самого початку.

— Ти знав, що вона лиса? — вигукнув приголомшений Йоссар’ян.

— Ні, я просто знав, що ця форсунка не працюватиме, коли після збирання залишається зайва деталь, — відказав Вессл, аж пломеніючи від радості, що знову пошив Йоссар’яна в дурні.— Будь другом, подай-но мені, будь ласка, отой сальничок. Він закотився під тебе. Ну он, біля ноги.

— Немає тут ніяких сальничків.

— Та он же він, любенький, — проворкував Вессл і, підчепивши з долівки щось геть невидиме, підняв догори руку, щоб показати Йоссар’янові.— Доведеться починати все спочатку.

— Тільки спробуй. Уб’ю, гаде, на місці!

— Чому ти ніколи зі мною не літаєш? — зненацька запитав Вессл. — Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?

— Я ж тобі вже казав, — зніяковіло відвернувшись, пробурмотів Йоссар’ян. — Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.

— Не в тім річ, — похитавши головою, заперечив Вессл. — Просто ти пішов після Авіньйона до Бобкінса та Добкінса і сказав їм, щоб вони більш не призначали тебе бомбардиром до мого літака. Правильно я кажу?

— Нікуди я не ходив, — відчуваючи, що в нього палають щоки, збрехав Йоссар’ян.

— Ходив, — спокійно сказав Вессл. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром до мене, Жлобса та Хлюпа, бо, мовляв, ти нам трьом не довіряєш. А Бобкінс та Добкінс — ті сказали, що вони не можуть зробити з тебе персонального винятку, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами. Правильно я кажу?

— Виходить, нічого не змінилося, ходив я туди чи не ходив, — підхопив Йоссар’ян. — Нема про що й говорити.

— Ні, є,— мовив Вессл, — бо відтоді вони тебе до мене ні разу й не призначали. — Він говорив це, стоячи навколішках і відвернувшись до грубки, і в голосі в нього не було ні докору, ні гіркоти, сама тільки сумна приниженість, але Йоссар’янові несила було слухати його й дивитись, як він щирить зуби, — немовби йшлося весь час про щось дуже кумедне. — А тобі не зашкодило б