Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Ганна відставила чашку і витерла губи серветкою. – Я хотіла б поговорити з тобою про одну справу…

– Радий вислухати, – з удаваною серйозністю схилив голову Богун.

– Але справа і насправді серйозна.

– Безумовно.

– Я говорила з дружиною цехмейстра різників, Марією Пістрюгою, з дружинами цехмейстрів стельмахів і крамарів, Мотрею Боженковою і Яриною Морозовською. У нас є одна цікава задумка, котру не завадило б запровадити тут, у Вінниці. Але для цього я повинна порадитись з паном полковником, отже, прошу пана покинути поблажливий тон і вислухати мене з усією уважністю.

– Я слухаю тебе, Ганнусю, – узяв Іван долоню дружини до своєї долоні і ледь-ледь стиснув її, відчуваючи тепло рук коханої.

– Це стосується дітей, котрим волею долі доводиться жити в умовах облоги і ризикувати власним життям так, як і нам, дорослим. Ми підрахували – дітей віком до чотирнадцяти років у Вінниці триста дев'ять душ. Ще п'ятдесят підлітків від чотирнадцяти до шістнадцяти років. Ми повинні подбати про них і зробити все можливе для їхньої безпеки.

– Ти маєш якісь конкретні ідеї?

– Звичайно! Насамперед ми повинні вирішити проблему харчування дітей. Адже ми не знаємо, коли буде знято облогу.

– Так, – зітхнув Богун, – цього ми не знаємо.

– Отже, у разі коли в місті розпочнеться голод, ми повинні створити окремі припаси, з яких зможемо підгодовувати принаймні дітей. Окрім того, для дітей потрібно створити безпечні умови в разі гарматних обстрілів, а у разі коли місту буде загрожувати падіння, мусимо мати продуманий план, як вивести їх з Вінниці і переховати від поляків. Це поки що в основних рисах. Ми б могли ще детальніше обдумати низку заходів у цьому напрямку.

– Це добре, люба, – Іван дивився їй в очі поглядом, повним захоплення. – Ти думаєш про речі, котрі важливі для нас не менше, аніж військова міць вінницького гарнізону. Я обіцяю сприяти в цьому питанні і вирішувати своєю владою все, що ти виявиш необхідним для такої справи.

– Дякую, любий! – Ганна встала з-за столу і почала збиратися. – Я, власне, мала на меті зайнятись цим уже зараз, тож мушу бігти до Морозовських, ми домовилися зустрітися там. Маю швидше дати їм знати, що ти погодився допомагати.

– Звичайно, – Іван зітхнув. – Мені теж час вирушати на мури, скоро може розпочатися нова атака.

Він підійшов до вішалки біля дверей і заходився одягати жупан. Після того повернувся до сина, який, покинувши іграшки, стояв поряд. Простяг руки:

– Ну іди, іди до мене, Тарасе. Обніми батька. – Він підхопив малого на руки і, високо піднявши, розцілував у рожеві щічки. – Гарно дбай тут без мене, не бешкетуй. Не будеш?

– Ні! – цілком щиро заявив малюк. – Не бескетуватиму.

– От і добре.

Тарас, помітивши матір, потяг рученята й до неї, тож Іван передав малого дружині.

– Я скоро, золотко моє, дуже скоро, ти й помітити не встигнеш! – защебетала до дитини Ганна. – А коли зачекаєш, будеш багато гостинців мати.

– Я зацекаю! – з готовністю погодився Тарас, почувши про гостинці.

Вийшовши на вулицю, вони деякий час мовчали. Неквапно йшли вуличками міста. Нарешті зупинилися на розі двох вулиць, де мали розстатися. Звідкілясь ледь відчутно несло смородом пожежі, неподалік бруківкою зацокотіли підковами кількадесят коней козацького загону. Спів сурми зі сторожової вежі поєднався із дзвоном на церковній дзвіниці – козаків кликали на оборону міста, тоді як прочан скликали до ранішньої молитви.

– Скоро почнуть, – сказав Іван.

– Так. Ти маєш бути там.

Іван на мить притис до себе дружину і повернувшись, покрокував до міських стін, на яких уже царювало пожвавлення.

– А ти помітив, – почув він за спиною голос Ганни, – ми стали ходити на війну, немов до праці. Вона, проклята, стає частиною нашого життя, – Ганна сумно посміхнулася.

– Вона завжди була його частиною, – похитав головою Богун.

На мурі Іван зустрів Нечипоренка і Миколу Охріменка. Груди другого було перемотано білим полотном, вид мав блідий, але намагався триматися бадьоро.

– Що ти тут робиш? – одразу ж охолодив його бойовий запал Богун. – Чому не в шпиталі?

– Не час відлежуватись…

– Це ще хто тут вирішує час відлежуватись чи час добивати себе власною дитячою нерозсудливістю? – насупився Іван і гримнув на козака: – Геть до шпиталю! Без тебе впораємось!

Охріменко, відчувши, що сперечатися не варто, зітхнув і обережно пішов сходами донизу. Було помітно, що недавня рана все ще сильно допікає йому болем.

– От босяк, – похитав головою Іван. – Казав же не вставати.

– Усе журився, що ти його до шпиталю проженеш, не даси з ляхами поквитатися, – знизав плечима Нечипоренко.

– Устигне ще, – буркнув Іван і, розклавши далекозору трубу, почав роздивлятися околиці міста, що їх тепер було перетворено коронним гетьманом Речі Посполитої на великий військовий табір.

За три сотні сажнів від мурів Вінниці, від пологого, занесеного снігом берега Південного Бугу, навкруг пагорба, на якому розташувалося місто, до великого і досить глибокого яру, яким навесні розтоплені сонцем сніги з околиць дзюркотіли до розбухлої й почорнілої річки, а зараз лише лежали глибокі замети й темніли брудні плями у тих місцях, де городяни утворили смітники й помийні ями, тяглось спалене козаками передмістя – крок, хоч і не надто популярний серед вінницьких міщан, але вкрай необхідний для забезпечення найбільшого можливого захисту міських стін від несподіваної атаки. Там, серед попелищ, у котрі перетворилися хати, клуні, комори, хліви й обори, серед опалених кущів малини і невисоких вишень та яблунь, польські жовніри вже почали обладнувати позиції для важкої осадної армати, вели прикриті навісами й щитами ходи сполучення між ними і нашвидкуруч насипаними редутами для більш легкої польової артилерії. Швидко будували із засипаних землею возів вали, облаштовували шанці.

– Он там, ліворуч, – ледь-ледь торкнувся рукою далекозорної труби Нечипоренко. – Бачиш?

Іван повернув прилад у напрямку, що його вказував осавул. Там, серед попелищ і будівельних майданчиків, шляхом, який видавався темно-сивим від брудної криги, що його вкривала товстим панцирем, котилися три велетенські вози, на кожен з яких було навантажено блискучу бронзову мортиру завбільшки з криничний зруб. Вози були навмисне пристосовані для перевезення важких гармат – високі борти, зроблені з грубих колод, були одночасно й хитромудрими пристосуваннями для розвантаження і завантаження багатопудового вантажу, просмолені канати притримували мортири, оберігаючи їх від перекидання під час руху. Високі, завбільшки у зріст людини колеса возів виблискували залізною шиною і охайними та надзвичайно міцними клепками.

– Ще три. Досі дві встановили біля монастиря і дві он там, неподалік від нашої західної вежі. Готуються надзвичайно ретельно.

Іван кілька хвилин роздивлявся мортири й позицію, на якій їх мали встановити – не далі, як за двісті сажнів від