Стендаль - Червоне і чорне

— Поговорімо про вашу пам'ять, — сказав він Жюльєнові, — кажуть, вона у вас надзвичайна! Чи могли б ви вивчити напам'ять чотири сторінки, вирушити в Лондон і переказати їх там? Але не змінюючи жодного слова!

Маркіз роздратовано бгав у руках свіжий номер «Щотижневика», марно намагаючись приховати надзвичайну серйозність, якої Жульєн ще ніколи в нього не бачив, навіть коли йшлося про його позов з абатом Фрілером.

Жульєн уже був досить досвідчений і розумів, що він має удати, ніби цілком довіряв легкому тону, яким хотіли його обманути.

— Мабуть, цей номер «Щотижневика» не дуже цікавий, але, з дозволу пана маркіза, завтра вранці я матиму честь проказати всю газету напам'ять.

— Як? Навіть об'яви?

— Цілком точно, не пропускаючи жодного слова.

— Ви даєте мені слово честі? — спитав маркіз з раптовою серйозністю.

— Так, пане, і хіба тільки страх не додержати його міг би затьмарити мою пам'ять.

— Справа в тому що я забув вас спитати про це вчора. Я не вимагаю від вас клятви — ніколи не повторювати того, що ви почуєте: я надто добре знаю вас, щоб образити вас таким припущенням. Я за вас поручився. Ви поїдете зі мною в один будинок, де зберуться дванадцять чоловік; ви точно записуватимете все, що казатиме кожен з них. Не турбуйтесь, це буде не безладна балаканина, говоритимуть усі по черзі, хоч не скажу, щоб дуже доладно, — додав маркіз, знов переходячи на властивий йому тон лукавої жартівливості. Поки ми говоритимемо, ви спишете сторінок з двадцять; потім ми повернемось сюди й зведемо ці двадцять сторінок до чотирьох. Завтра вранці ви перекажете мені ці чотири сторінки замість цілого номера «Щотижневика». Після цього ви негайно вирушите. Ви поїдете на поштових і удаватимете юнака, що мандрує заради розваги. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб вас ніхто не помічав. Ви прибудете до одної значної особи; там вам треба буде поводитись ще з більшою обачністю. Йдеться про те, щоб обдурити всіх тих, що оточують цю особу, бо серед її секретарів і слуг є люди, підкуплені нашими ворогами; вони підстерігають наших посланців, щоб їх перехопити. У вас буде при собі рекомендаційний лист, але він не матиме ніякого значення.

В ту мить, як на вас гляне його ясновельможність, ви витягнете з кишені мій годинник, який я дам вам на час мандрівки. Щоб з цим покінчити, візьміть його зараз, а мені дайте ваш.

Герцог сам зволить записати під вашу диктовку чотири сторінки, які ви вивчите напам'ять.

Тільки після цього, але ніяк не раніше, — зауважте собі це! — ви можете, якщо його ясновельможність вас запитає, розповісти про засідання, на якому ви будете сьогодні присутні.

В дорозі вам не доведеться нудьгувати, бо між Парижем і резиденцією міністра знайдеться чимало людей, які вважатимуть за щастя пристрелити пана абата Сореля. В такому разі його місії кінець, і справа наша, очевидно, дуже затягнеться; бо, любий мій, як же ми зможемо дізнатися про вашу смерть? Адже ваша старанність не може йти так далеко, щоб самому повідомити нас про це!

А тепер ідіть купіть собі костюм, — вів далі маркіз, знов переходячи на серйозний тон. — Вдягніться так, як було модно років зо два тому. Треба, щоб сьогодні ввечері в мали вигляд людини, що не дбає про свою зовнішність. В дорозі, навпаки, ви мусите бути таким, як звичайно. Ви — ] здивовані, ваша підозріливість вам щось підказує? Так, друже мій, одна з поважних осіб, яка перед вами висловлюватиме свої міркування, цілком здатна надіслати декому відомості, на підставі яких вас можуть почастувати принаймні опіумом у готелі, де ви замовите собі вечерю.

— Краще вже дати зайвих тридцять льє гаку, ніж їхати прямою дорогою. Йдеться, я гадаю, про Рим…

Маркіз набрав такого погордливого й незадоволеного виразу, що його Жульєн не бачив у нього з часу церемонії в Брело.

— Про це ви дізнаєтесь, пане, коли я вважатиму за потрібне вам сказати. Я не люблю запитань.

— Я не мав на думці запитувати! — палко вигукнув Жульєн. — Присягаюсь, пане, я тільки думав уголос; я шукав у своїй уяві найбезпечнішого шляху.

— Так, очевидно, ваші думки справді витають десь далеко. Ніколи не забувайте, що посланець, та ще й такий молодий, як ви, не повинен справляти враження людини, яка домагається чужої довіри.

Жюльєн був глибоко пригнічений. Він справді дав маху. Його самолюбство шукало виправдання й не знаходило його.

— Зрозумійте ж, — додав пан де Ла-Моль, — що, зробивши яку-небудь дурницю, людина звичайно посилається на те, що в неї були найкращі наміри.

Через годину Жюльєн уже стояв у передпокої маркіза. Він мав вигляд незначного службовця, в старомодному костюмі, з галстуком сумнівної свіжості, і в усій його постаті було щось принизливе.

Побачивши його, маркіз розреготався, і тільки тоді Жульєн відчув себе виправданим.

«Якщо й цей юнак зрадить, — казав собі пан де Ла-Моль, — на кого ж тоді звіритись? Адже, коли дієш, треба ж на когось покладатися. В мого сина і його блискучих, шляхетних друзів хоробрості й відданості вистачило б на сто тисяч чоловік; якби довелося битись, вони б загинули біля підніжжя трону; вони вміють усе… крім того, що потрібне в дану мить. Хай мене чорт візьме, якщо хоч один з них може вивчити напам'ять чотири сторінки й проїхати сто льє так, щоб його не вистежили. Норбер зуміє піти на смерть, як його предки, але на це здатний і кожний рекрут…»

Маркіз поринув у глибоку задуму. «Та й на смерть піти цей Сорель, мабуть, зуміє не гірше за нього…» — подумав він і зітхнув.

— Ну, їдьмо, — сказав маркіз, ніби намагаючись відігнати надокучливу думку.

— Пане, — сказав Жюльєн, — поки мені перешивали цей костюм, я вивчив напам'ять першу сторінку сьогоднішнього «Щотижневика».

Маркіз узяв газету» Жюльєн проказав її напам'ять без жодної помилки. «Це добре, — подумав маркіз, — що цього вечора я зробився справжнім дипломатом, — принаймні юнак не помічає, якими вулицями ми їдемо».

Вони увійшли до великої вітальні, що мала досить сумний вигляд; стіни її були пооббивані зеленим оксамитом і дерев'яними панелями. Похмурий лакей розставляв посередині кімнати великий обідній стіл, який потім перетворився на письмовий за допомогою величезного сукна в чорнильних плямах, що, мабуть, відслужило свій вік у якомусь міністерстві.

Господар будинку був надзвичайно огрядний чоловік; ім'я його ні разу не було назване. Жюльєн подумав, що в нього обличчя й красномовство людини, увага якої цілком поглинута процесом травлення.

По знаку маркіза Жюльєн вмостився в самому кінці стола. Щоб