Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

ображали його. «Скільки тобі заплатила Німеччина?» — такий крик був найчастішим. Йому довелося замовкнути, бо крики заглушували його. На нього посипався дощ камінців, плювків та всіх предметів, які можна було кинути. Німецькі солдати швидко вивели його з того приміщення.

Він ніколи не докоряв собі за ту спробу. Але спогади про це, як рак, роз’їдали його зсередини.

— Чи мушу я відмовитися від свого наміру, з огляду на такий загальний протест, отче Кротті?

— Ви мусите зробити те, що вважаєте найкращим для Ірландії, Роджере. Ваші ідеали чисті. Непопулярність не завжди вказує на те, що справа є несправедливою.

Відтоді він жив у болісній роздвоєності, переконуючи німецькі власті, що організація Ірландської бригади посувається вперед. Це правда, поки що в нього мало прихильників, але все зміниться, коли полонені подолають початкову недовіру й зрозуміють, що доля Ірландії, а отже, і їхня власна доля, у дружбі та співпраці з Німеччиною. Його совість нагадувала йому, що він каже неправду, що масового напливу людей до Бригади ніколи не буде, що вона назавжди залишиться лише символічною невеличкою групою.

Якщо так воно і є, то навіщо продовжувати? Чому не відступити назад? Бо відступити назад означало б самогубство, а Роджер Кейсмент не хотів накласти на себе руки. Поки що не хотів. Не в такий спосіб, принаймні. Й тому з кригою в серці, водночас марнуючи зусилля на «справу Фіндлея», він провадив переговори з властями Рейху, домагаючись певних переваг для Ірландської бригади. Він ставив певні умови, і його співрозмовники Артур Ціммерман, граф Ґеорґ фон Ведель і граф Рудольф Надольни вислуховували його дуже серйозно, занотовуючи його вимоги та пропозиції у своїх записниках. Під час наступної зустрічі вони повідомили йому, що німецький уряд прийняв його вимоги: Бригада матиме власну форму, своїх ірландських офіцерів, сама обиратиме ті ділянки фронту, де вона воюватиме, витрати на неї будуть повернуті німецькому уряду республіканським урядом Ірландії, коли той буде сформовано. Він знав так само чудово, як і вони, що все це пантоміма, бо Ірландська бригада на середину 1915 року не набрала добровольців навіть для того, щоб сформувати одну роту: туди завербувалося лише близько сорока людей, і не було певності, що всі вони в ній залишаться. Багато разів він себе запитував: «Доки триватиме цей фарс?» У своїх листах до Еойна Мак-Нейла та Джона Дівоя він почував себе зобов’язаним запевняти їх, що, хоч і повільно, але Ірландська бригада стає реальністю. Кількість добровольців потроху зростає. Було необхідно, щоб вони прислали ірландських офіцерів, які увійшли б до Бригади й стали б командирами майбутніх взводів і рот. Вони йому це обіцяли, але їм, либонь, також довелося долати труднощі, прибув лише капітан Роберт Монтейт. Хоч, правду кажучи, незламний Монтейт один був вартий цілого батальйону.

Перші ознаки подій, які наближалися, Роджер побачив тоді, коли по закінченні зими стало з’являтися зелене листячко на липах вулиці Унтер-ден-Лінден. Заступник державного секретаря міністерства закордонних справ одного дня на одній із їхніх періодичних зустрічей досить різко повідомив його, що високе німецьке командування не довіряє його помічникові Ейвінду Адлеру Кристенсену. Є підстави вважати, що він інформатор британської розвідки. Він повинен негайно розлучитися з ним.

Це повідомлення було великою несподіванкою для Роджера, й спочатку він його відхилив, зажадавши доказів. Йому відповіли, що служби німецької розвідки не зробили б такої заяви, якби не мали поважних підстав, щоб її пред’явити. Позаяк тими днями Ейвінд виявив бажання поїхати на кілька днів до Норвегії побачитися з родичами, Роджер на це погодився. Він дав йому грошей і провів його на вокзал. Більш ніколи він уже його не побачив. Відтоді ще одна причина внутрішньої тривоги приєдналася до попередніх: чи можливо, щоб божественний вікінг був англійським шпигуном? Він став нишпорити у своїй пам’яті, намагаючись знайти в ці останні місяці, коли вони жили разом, якусь подію, вчинок, суперечність, необачно кинуте слово, яке виказало б його. Але не знайшов нічого. Він намагався заспокоїтися, переконуючи себе, що ця плітка була маневром, до якого вдалися ці тевтонські аристократи, упереджені пуритани, запідозривши, що його взаємини з норвежцем були не зовсім чисті, а тому вирішили розлучити їх, удавшись до першої-ліпшої вигадки, навіть до обмови. Але сумніви повернулися й забрали в нього сон. Він лише зрадів, коли довідався, що Ейвінд Адлер Кристенсен вирішив податися з Норвегії до Сполучених Штатів, не повертаючись до Німеччини.

20 квітня 1915 року прибув до Берліна молодий Джозеф Планкет як делегат від «Добровольців» та ІРБ, після того як подолав довгий і плутаний шлях через половину Європи, щоб не потрапити в сіті британської розвідки. Як він зміг докласти стільки зусиль, обплутаний стількома хворобами? Йому ще не виповнилося й двадцяти семи років, але він уже був схожий на скелет, напівпаралізований поліомієлітом і хворий на сухоти, які іноді робили його обличчя схожим на череп. Будучи сином заможного аристократа Джорджа Нобля Планкета, директора Національного музею Дубліна, Джозеф розмовляв англійською мовою з аристократичним акцентом, одягався абияк, у якісь недоладні штани, в сурдут, який був для нього завеликий, і капелюх, насунутий на самі брови. Але досить було його почути й перекинутися з ним кількома словами, щоб відкрити за цією зовнішністю паяца, зруйнованим тілом і карнавальним одягом надзвичайно глибокий розум, проникливий, як мало в кого, величезну літературну культуру й палкий дух, готовий боротися й принести себе в жертву за справу Ірландії, який справив таке глибоке враження на Роджера Кейсмента, коли він розмовляв із ним у Дубліні на зустрічах «Добровольців». Він писав вірші містичного змісту, був, як і Патрик Пірс, щирим віруючим і знав досконало іспанських містиків, а надто святу Тересу Ісусову та Сан Хуана де ла Круса, чиї вірші іспанською мовою цитував напам’ять. Як і Патрик Пірс, він у середовищі «Добровольців» завжди належав до найрадикальніших, і це наближало його до Роджера. Слухаючи цих двох, Роджер мав звичай казати, що Пірс і Планкет, схоже, шукають мучеництва, переконані в тому, що лише відчайдушний героїзм і зневага до смерті, характерні для титанічних героїв, що населяли ірландську Історію від Кучулена, Фіонна[12] й Овена Роу[13] до Вулфа Тоуна[14] й Роберта Еммета[15], й готовність померти, як помирали християнські мученики в первісні часи, може принести у свідомість більшості ірландців ту ідею, що здобути свободу можна, лише взявшись за зброю й оголосивши війну поневолювачам. Із жертовної самопожертви синів Ейре народиться вільна країна без колонізаторів, без експлуататорів, де правитимуть закон, християнство та справедливість. Майже