М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

в’язниці, тихо вестиму зворотний відлік днів, аж доки не спокутую всіх своїх гріхів. Але його душа була м’якшою і занурилася в гріх по маківку — я сумнівався, що він би тут вижив. Мою відмову він сприймав щоразу болісніше. Востаннє Джеймс прийшов за шість років після суду: до того я не бачив його шість місяців. Він здавався старшим, хворим, виснаженим.

— Олівере, благаю, — промовив він. — Я більше так не можу.

Я знову відмовився. Він потягнувся до моєї руки, що лежала на столі, поцілував її і розвернувся, щоб піти геть. Я спитав, куди він тепер, і він сказав:

— До пекла. До Дель Норте. Нікуди. Не знаю.

Судовий процес виявився милосердно коротким. Філіппу, Джеймса й Александра тягали свідчити, а Мередіт відмовилася сказати бодай слово — ані на мій захист, ані проти мене. На всі запитання вона давала одну й ту саму безглузду відповідь: «Я не пам’ятаю». Щоразу, коли я бачив її, моя рішучість давала тріщину. На інші знайомі обличчя я намагався взагалі не дивитися. Батьки Рен і Річарда. Дія і мама — з набряклими, заплаканими обличчями, такі далекі. Коли настала моя черга зробити заяву, я зачитав своє письмове зізнання без жодних емоцій, нічого не додаючи, — наче це був іще один монолог, який я вивчив напам’ять. Наприкінці всі, здавалося, чекали на вибачення, але тут я нічим не міг їм зарадити. Що я міг сказати? «А цю, пітьмою зроджену, личину // Я заберу — мені належить він»[124].

Ми зійшлися на вбивстві другого ступеня (з додатковим терміном за перешкоджання правосуддю), перш ніж присяжні винесли свій вердикт. Автобус відвіз мене за кілька кілометрів на південь у глибину штату. Я здав одяг та особисті речі й почав відбувати десятирічний термін того ж дня, коли в Деллекері завершився навчальний рік.

Колборнове обличчя було останнім знайомим, яке я побачив, перш ніж почалося моє ув’язнення.

— Знаєш, іще не пізно, — сказав тоді він. — Якщо є інша версія подій, яку ти захочеш мені розповісти...

Хоч як це було дивно, я раптом захотів віддячити йому за те, що він відмовлявся мені вірити.

— Сам я людина досить-таки порядна, — визнав я, — а й то можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?! Я надто гордий, мстивий, самолюбний. У мене напохваті більше гріхів, ніж думок, щоб їх обміркувати, уяви, щоб їх втілити, часу, щоб їх здійснити. І навіщо тільки такі людці, як я, повзають між небом і землею? Усі ми пройдисвіти несосвітенні. Не йми віри нікому з нас[125].

ЕПІЛОГ

Завершуючи свою розповідь, я відчуваю, що з мене ніби витекло життя — наче впродовж кількох останніх годин я спливав кров’ю, а не словами.

— Я все сказав. І рота я віднині // Вже не відкрию[126], — кажу я Колборнові.

Я відвертаюся від вікна Вежі й, намагаючись не дивитися йому в очі, повз нього йду до сходів. Слідом за мною він у шанобливій тиші спускається до бібліотеки. Там на нас чекає Філіппа, вона сидить на канапі, на колінах — розгорнута «Зимова казка». Вона піднімає голову, і в скельцях її окулярів відбивається надвечірнє світло. Коли я бачу Філіппу, на серці в мене трохи легшає.

— Ось вже й день, — звертається вона до Колборна. — Та, певне, ви подробніше хотіли б // Дізнатися про есе[127].

— Ну, від Олівера мені нічого більше й не треба, — озивається він. — Він підтвердив деякі мої давні підозри.

— І що, вам тепер спокійніше спатиметься, коли однією таємницею поменшало?

— Щиро кажучи, не знаю. Я гадав, якесь логічне завершення зробить усе це... стерпнішим. Але тепер уже в цьому не певен...

Я неквапом відходжу на інший кінець кімнати, дивлюся на довге чорне підпалене місце на килимі. Тепер, розповівши все Колборнові, почуваюся якимось розгубленим. У мене більше не залишилося нічого свого, навіть таємниць.

Мене гукають на ім’я, примушуючи озирнутися.

— Олівере, ти не проти ще одного, останнього запитання? — питає Колборн.

— Можете питати, — кажу я. — Але не обіцяю, що відповім.— Справедливо, — він кидає погляд на Філіппу, потім знову дивиться на мене. — Що ти робитимеш далі? Мені просто цікаво. Що тепер?

Відповідь настільки очевидна, що я здивований, чому йому це не спало на думку. Спершу я вагаюся, мені не хочеться ділитися ще й цим. Аж тоді я зустрічаюся поглядом із Філіппою і розумію, що їй теж цікаво.

— Ну, взагалі-то я маю поїхати до сестри — ви ж пам’ятаєте Лію? Вона вчиться в аспірантурі в Чикаго, — кажу я. — Я не звинувачуватиму інших членів родини, якщо вони не захочуть мене бачити. Але найдужче — ви маєте це знати, — найдужче у світі я хочу зустрітися з Джеймсом.

І тоді відбувається щось дивне. Я сподівався побачити на їхніх обличчях обурення, але його немає. Натомість Колборн озирається на Філіппу, у його розширених очах — тривога. Філіппа виструнчується на своїй канапі й застережно здіймає руку, не даючи йому заговорити.

— Піп? — питаю я. — Що сталося?

Вона повільно підводиться, розгладжуючи невидимі брижі на джинсах.

— Є дещо, чого я тобі не розповіла.

Я сковтую, тамуючи нестримне бажання кинутися геть із кімнати й ніколи не дізнатися, що саме вона зараз збирається сказати. Але натомість залишаюся на місці — страх того, що незнання виявиться ще гіршим, просто паралізує мене.

— Я боялася, що, якщо розповім тобі, поки ти там, ти не захочеш виходити, — каже вона. — Тому чекала.

— Що саме розповіси? — питаю я. — Що саме?

— Ох, Олівере... — видихає Філіппа; її голос зараз — наче віддалене відлуння себе самого. — Мені так шкода. Джеймса більше немає.

Світ