М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

У понеділок уранці оголосили мій новий статус: затриманий на стадії досудового розслідування. Утім, до в’язниці поки що не відрядили. Я залишався в Броудвотері, тому що (як заявив Колборн), якби мене перевели до більшої установи з більшою кількістю в’язнів, до суду я навряд чи дожив би. Мені ж натомість здавалося, що він просто зволікає. Навіть після того, як я віддав йому власноруч написане зізнання, Колборн, схоже, так до кінця й не повірив мені. Урешті-решт, до ДИМу він тоді приїхав, щоб заарештувати Джеймса на підставі відомостей, які Надійшли від «анонімного джерела». Себто, я так розумію, від Мередіт.

Мабуть, через те, що Колборна й досі гризли сумніви, він дозволив мені таку кількість побачень. Першими прийшли Філіппа й Александр. Вони пліч-о-пліч опустилися на лавку по той бік ґрат.

— Господи, Олівере... — промовив Александр, щойно мене побачивши. — Що, в біса, ти тут робиш?!

— Просто... чекаю.

— Я не це мав на увазі.

— Ми розмовляли з твоєю адвокаткою, — втрутилася Філіппа. — Вона попросила мене виступити в суді, свідком захисту, який має дати тобі характеристику.

— А мене — ні, — докинув Александр, кутики його вуст смикнулися в сумовитій усмішці. — Через проблеми з наркотою.

— Ого... — я глянув на філіппу. — То як, виступиш?

Вона схрестила руки на грудях, щільно обхопивши себе за плечі.

— Не знаю. Я тебе ще не пробачила.

Я провів пальцем по одному з прутів ґрат, що розділяли нас.

— Мені дуже шкода.

— Ти ж гадки не маєш, так? Не уявляєш навіть, що ти накоїв... — Філіппа похитала головою, очі в неї були розлючені й невблаганні. І голос, коли вона знову заговорила, пролунав так само. — Мій батько за ґратами, відколи мені виповнилося тринадцять. Тебе там просто живцем з’їдять.

Я не наважувався глянути на неї.

— Але чому? — спитав Александр. — Чому ти це зробив?

Я знав, що він питає не про те, чому я вбив Річарда. А тому зіщулився на своєму тапчані, обмірковуючи запитання.

— Це яку «Ромео і Джульєтті», —урешті-решт сказав я.

Філіппа нетерпляче фиркнула й спитала:

— Це ти зараз про що?

— «Ромео і Джульєтта», — повторив я, нарешті наважившись глянути на них. Александр сидів, важко спираючись на стіну. Філіппа розлючено дивилася на мене. — Ви змінили б фінал, якби у вас була така можливість? Що, якби Бенволіо вийшов уперед і сказав: «Це я вбив Тібальта. Це зробив я»?..

Філіппа похнюпилася, запустила розчепірені пальці у волосся.

— Ти дурень, Олівере, — сказала вона.

Із цим годі було сперечатися.

Вони приходили ще кілька разів. Просто побалакати. Розповісти мені, що відбувається в Деллекері. Повідомити, коли про те, що сталося, дізналася моя родина. Філіппа виявилася єдиною, хто наважився поспілкуватися з моєю матір’ю телефоном. Мені самому на це забракло духу. Ані батько, ані Керолайн зі мною не зв’язувалися; утім, ні на що інше я й не сподівався. Якось уранці біля поліційного відділка Колборн побачив Лію; вона ридала й жбурляла каміння в стіну. (З Огайо вона втекла поночі, так само, як і я колись.) Він привів її до мене на побачення, але сестра розмовляти зі мною не стала. Просто сиділа на лаві, дивилася на мене й кусала нижню губу до крові. Я намагався перепросити в неї цілісінький день, але це було намарно, й увечері Колборн посадовив її на автобус додому. Волтон, запевнив він мене, зателефонував моїм батькам і повідомив, куди поділася їхня донька.

Мередіт я не бачив аж до суду, хіба чув дещо про неї від Ллександра з Філіппою, а ще від своєї адвокатки. Мабуть, мені належало знемагати від бажання все пояснити, але що саме я їй сказав би? Відповідь вона вже отримала — на те останнє запитання, яке тоді поставила. Але я часто про неї думав. Частіше, ніж про Фредеріка, Ґвендолін, Коліна або декана Голіншеда. Про Рен я зовсім не міг думати. І авжеж, єдиним, кого я насправді хотів бачити, був Джеймс.

Він прийшов за кілька днів по тому, як мене затримали. Я сподівався, що він з’явиться раніше, але, як пояснив

Александр, це був перший день, коли він узагалі спромігся зішкребти себе з підлоги.

Коли він прийшов, я спав горілиць на своєму вузькому ліжку, поринувши в те химерне непозбувне заціпеніння, що так і не минулося ще з часів антракту «Ліра». Відтак відчув чиюсь присутність там, зовні, і повільно сів. Джеймс сидів просто на підлозі перед ґратами, блідий і якийсь ефемерний, наче ганчір’яна лялька, пошита на живу нитку з клаптів світла, споминів та ілюзій.

Я зісковзнув із койки — охоплений раптовою, несподіваною слабкістю — і сів до нього обличчям.

— Я не можу тобі дозволити таке вчинити, — сказав він. — Я не приходив раніше, бо не знав, що робити.

— Ні, — швидко відповів я. Адже я теж зіграв свою роль у цих подіях, правда? Я пішов за Мередіт нагору, не подумавши, що може статися, коли про це дізнається Річард. Я переконав Джеймса залишити Річарда у воді, коли нікому іншому

це не вдавалося. Я сумлінно припустився належної кількості трагічних помилок і не бажав виправдання.

— Будь ласка, Джеймсе, — попросив я. — Не руйнуй те, що я зробив.

Його голос був хрипким і зболеним.

— Олівере, я не розумію, — сказав він. — Чому?

— Ти знаєш чому.

Вдавати, буцімто ми обидва цього не знаємо, мені набридло.

(Не думаю, що він мені пробачив. Після того як винесли вирок, він спершу часто мене навідував. Щоразу просив дозволити йому все виправити. І щоразу я відмовлявся. Тоді вже я зрозумів, що виживу у