Чарлз Строс - Небо сингулярності, Чарлз Строс

двадцять першого століття, ліофілізовані примірники з Бібліотеки Конгресу, всяка всячина. Ну, і здатна до самовідтворення, це правда.

До лінії дерев лишалося кілька кроків. Рейчел зупинилася і перевела подих.

— Я мала передати цю машину підпіллю, Мартіне, — зізналася вона. — Мене сюди відправили, щоб я забезпечила їх інструментом для початку революції.

— Для початку… — Мартін витріщився на неї. — Але ж ти сильно спізнилася.

— Тож-бо й воно. — Вона дала йому змогу осмислити все сказане. — Я можу завершити свою місію, про всяк випадок, хоча не впевнена, чи…

Спрінґфілд похитав головою:

— Як же нам вибратися з цієї халепи?

— Ет… хороше питання.

Рейчел розвернулася поглянути на посадкову капсулу, яка продовжувала зменшуватись у розмірі. Потім дістала з кишені жменю ботів-шпигунів оптичного діапазону. Василій безцільно блукав уздовж периметра галявини.

— За нормальних обставин я би осіла в старому місті й чекала би. За пів року прийшов би торговий корабель. Але з цим Фестивалем…

— Будуть тобі кораблі, — абсолютно впевнено відповів Мартін. — А ще в тебе є «ріг достатку», цілий військово-промисловий комплекс у мініатюрі. Якщо він здатен побудувати рятувальний човник, то я впевнений, ми можемо його запрограмувати на виробництво будь-чого, що нам потрібне для виживання. Аж поки не випаде шанс утекти із цієї проклятої діри. Правильно?

— Можливо, — стенула вона плечима. — Але спершу мені потрібно зустрітися із контактною особою і переконатися, що сенсу передавати йому це устаткування й справді немає. — Рейчел розвернулася та рушила назад до посадкової капсули. — Вважається, що цей Рубенштейн — досить-таки розважлива людина як на революціонера. Може, він нам підкаже…

Удалині щось хруснуло, немовби хтось зламав гілку. З іншого краю галявини до багажу біг Василій.

— Чорт, — Рейчел потягнула Мартіна за собою на траву і дістала з кишені станер.

— Що сталося? — прошепотів чоловік.

— Не знаю.

— Прокляття. Схоже, нас знайшли, от тільки не відомо хто. Рада була знайомству.

На луку з-поміж дерев виступила велетенська горбата істота, прямоходячий монстр з неозорою пащекою, розчахнутою в їхньому напрямку.

— Зажди. Не ворушись, — однією рукою Рейчел притримувала чоловіка. — Не думай ворушитись. Це створіння заряджене нарівні з танком. Суцільні сенсори.

Істота гойднулася була до рятувального човника, але раптом сіла навпочіпки. На землю вона вивалила довжелезного товстого язика; на його верхній частині з’явилося щось велике і ступило на землю. Покрутивши головою навсібіч, озирнувши руїну, яка лишилася від посадкового апарата, за якою переховувався Василій, і решту галявини, несподівано глибоким голосом істота поцікавилася:

— Агов? Ми прибули не з війною. Тут є Рейчел Мансур?

«Ну, ось, почалося». Рейчел підвелася і прокашлялася:

— А хто питає?

Критик вишкірила на неї довгі, страхітливі ікла:

— Я Сестра Сьома. Ви прибувати вчасно! У нас є криза.

Навколо герцогського палацу почали збиратися люди. Приходили по-одному і по-двоє і збиралися, жертви ПТСР, під укритими сажею зовнішніми стінами. Вони були схожі на пересічних громадян Нової Республіки, хіба що трохи бідніші та більші невігласи на фоні інших.

Робард стояв у дворі та спостерігав за ними з-за воріт. Двоє матросів, що пережили всі злигодні, стояли з рушницями напоготів, наче реліквія тимчасової влади. Хтось знайшов осмалений по краю, але в усьому іншому готовий до вжитку прапор. За годину по тому, як вони гордо здійняли його під подувом леготу, навколо стала збиратися юрба. Нехай у замку побито шибки, нехай розтрощено меблі, але вони все ще солдати Його імператорської величності, статут освячено самим Богом та Імператором, і тому порушувати його не можна — так сказав адмірал, і так вони вчинили.

Робард важко зітхнув. Комаха його вжалила? Якнайдивніша комаха, чорт забирай! От тільки з часу укусу стан адмірала надзвичайно покращився. Ліва щока лишалася безвільна, пальці все ще терпли, але сама рука…

У диспетчерську вишку Робард із лейтенантом Косовим доставили свого старожитнього підопічного, лаючись, розпашілі посеред спекотного полудня. Тут із Курцом стався напад, він холерично давився, хапав ротом повітря й бився в судомах у своєму інвалідному візку. Робард уже боявся, що сталося непоправне, але потім прийшов д-р Герц і вколов адміралу кінську дозу адреналіну. Хекаючи, мов собака, останній угамувався; розплющив ліве око й прошив Робарда косим поглядом.

— Що, пане? Чим я можу помогти?

— Чекай, — прошипів адмірал і видимо напружився. — Мені спекотно. Але все так ясно.

Обидві руки його поворухнулися, він ухопився за бильця візочка, і на превелике здивування Робарда зіпнувся на ноги.

— Імператоре мій, я можу йти!

Описати почуття Робарда словами, коли він підхопив свого роботодавця, було неможливо. Переважно невіра, а ще — гордість. Дід уже не повинен був мати змогу це робити, особливо після удару, половину його тіла було спаралізувало. Такі ушкодження не загоювалися, говорив лікар. От тільки Курц підвівся на ноги і ступив слабкий крок уперед…

Від часу їхнього прибуття до диспетчерської вишки події розгорталися неначе в курному тумані. Реквізований транспорт, виснажлива поїздка вдвічі безлюднішим містом, де половину будинків спалено до гобелків, а інша половина обросла незбагненними придатками. Покинутий усіма замок. Адмірал в опочивальні герцога. Знайти кухню, відшукати щось їстівне у безмежних підвальних коморах. Хтось підняв прапор. Біля воріт стали вартові. Дві сором’язливі, схожі на мишенят служниці стрімголов прибігли зі своїх сховків і, припадаючи в кніксенах, узялися виконувати обов’язки, до яких їх давно було привчено. Наряд на прибирання, безжально спалені у багатті рештки розбитих меблів та опалений його вогнем велетенський бальний зал. Розгорнуті з металевих сіток та шовку маскувальні