Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Мені здається, - крикнула Ліза, - що Костя та Аринка дуже засмутились від чогось.

- Я сподіваюсь, - крикнув Іван у відповідь, - що Мілана їм добряче насолила, - він помовчав, - мені здається, що нам скоро може добряче дістатись за це, - він засміявся.

Ліза засміялась у відповідь. З однієї сторони – дуже страшно уявити, що можуть з ними зробити ці безжалісні істоти. З іншої сторони – друзі розуміли, що їм байдуже. Вже стільки всього відбулось за останні дні, що шляху назад просто немає. Або вони знайдуть вихід, або просто загинуть. Кожен з них розумів, що добровільно вони не підуть до табору, не зважаючи на те, що там всі їх друзі.

Дощ почав сповільнюватись, вже можна було побачити силуети очерету біля озеру та дитячий майданчик. «Це все?» - Іван звів брови, намагаючись уявити, що може бути далі. Але з кожною хвилиною, хмари все світлішали й світлішали. Ще мить, дощ зник.

Іван та Ліза встали на ноги та повільно почали підходити до дерева. Ще годину назад це дерево було домівкою, а зараз воно палає наче смолоскип, освітлюючи та зігріваючи все навколо.

Ніч відходила, але сонце не поспішало повертатись. Відчувався холод, від чого повністю мокрі друзі почали тремтіти, стукати зубами. Треба підійти ближче до вогню, він точно зігріє. Зупинились не далеко, але обережно оглядали гілки та іскри, що час від часу відлітали від величезного багаття.

- Іван, - сказала Ліза та показала рукою в сторону дитячого майданчику, - ти бачиш там рухи?

- Де рухи? – спитав Іван та подивився на гойдалку, - на майданчику?

- Ні, - сказала дівчина, - далі, в лісі. Це не там ми вийшли на галявину в перший раз?

Іван підняв погляд на стіну лісу та звів брови. Після дощу завжди краще бачити, хоча не зрозуміло чому саме так. Саме біля тунелю, що вів до лисиць, хлопець побачив силует. Біля силуету захитались кущі, на галявину вийшов ще хтось. Двоє гостей стояли на місці, роздивляючись все навколо. «Це Костя та Аринка?» - подумав Іван, не розуміючи, чому саме там вони з’явились.

- Що тепер буде? – спитала перелякано Ліза, - істоти вирішили завітати до нас?

- Не знаю, - чесно сказав Іван, - але ці двоє не схожі на наших так званих друзів. Подивись, - він показав рукою в сторону гостей, - обидва в шортах, - він помовчав, - я не пам’ятаю, щоб Аринка вдягала щось інше крім свого платтячка.

- Так, згодна, - Ліза почала шукати щось, - треба взяти зброю та зустріти гостей.

Діти кинулись шукати гілляки, адже вся зброя була біля дерева, тому тепер вона горіла разом з ним. Буде що буде, але сидіти та трястись від страху – не варіант. Іван та Ліза швидко озброїлись, міцно взявши дерево обома руками та рушили на зустріч. Вийшли на пагорб, та виглянули через стіну дитячого майданчику.

Ліза кинула погляд на криницю, уявивши, що з неї хтось вилазить. Мотнула головою та напружилась. Не час думати про жахіття. Іван же деякий час стояв та не рухався, оглядаючи гостей. Несподівано він голосно засміявся та кинув гілку на землю. Він повернувся до Лізи та схопивши її за плечі, почав трясти.

- Це точно Мілана постаралась – сказав він та кинувся за стіну зустрічати прибульців.

Руда дівчина не зрозуміла, що відбулось, але гілляку не викидала. Вона рушила за Іваном та визирнула з-за його спини. Побачивши Івана, прибульці чкурнули вперед, закричавши щось радісне. Ліза одразу впізнала Руслана та Софію. Це здавалось дивом, адже такого вони точно не могли очікувати. Їх друзі вирішили знайти втікачів? Чи можливо Мілана дійсно щось зробила та звільнила хлопця та дівчину?

- Іван, це ти? – закричав Руслан, підскочивши до хлопця, - це неймовірно! – він схопив друга та стиснув обійми, піднявши над землею, - Мілана дійсно була права!

- Ліза, подружко! – закричала Софія та заплакала, махаючи руками, - як я рада тебе бачити!

Друзі обіймались та сміялись, оглядали один одного та викрикували жарти. Аж раптом, Іван перестав сміятись та зазирнув за спини Руслана та Софії.

- А де Мілана? – запитав хлопець, голос його тремтів, - вона вас відправила сюди?

- Мілана лишилась перед тунелем, - відповіла тихо Софія, - вона сказала нам йти, бо мала зупинити зграю вовків.

- Зграю вовків? – закричав Іван, схопивши гілляку Лізи, - Ви лишили її саму з зграє вовків? Ви з глузду з’їхали?

Іван штовхнув Руслана та кинувся до тунелю, який вів на галявину. Діти вмить схопили гілки, що лежали недалеко від них та приєднались до Івана. Софія щось кричала, але хлопець нічого не чув. В голові відчував пульсацію, паніка накривала його все більше.

Підскочивши до тунелю, навіть не розглядаючи його, Іван кинувся вперед. Зброю виставив перед собою та чіпляючись за коріння, почав продиратись вперед. Руслан чкурнув за хлопцем, мовчки та засмучено. Він розумів, що не мав лишати дівчину саму, але вона була така впевнена. Хлопець спробував детально згадати обличчя Мілани. Ні, він чітко розумів, що вона знала, що робить. Але ж тепер йому було неймовірно соромно за свій вчинок.

​Побачивши дітей, активізувались комахи. Тільки но пройшов дощ, комарі свіжі та голодні, кинулись на жертв з усіх боків. Іван та Руслан почали махати руками, відганяючи комах, чортихаючись, але не голосно, бо було враження, що ворог готовий залізти навіть в рота.