Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

Розділ 24

Попоївши, Даша окупувала спальню, обклавшись зошитами з дитячими домашніми завданнями, взявшись їх перевіряти до настання довгоочікуваного вечора. А я… А що – я? Сувій із Гнівом Карги так і лежить у малій спальні, перевірено. Шлунок сповнений їжі. А до походу до Каргіних ще півдня часу. Пробував відкрити Ютуб і подивитися щось. Нудно. Хотів зателефонувати Ярому, дізнатися, як ідуть справи за тими адресами, що я йому дав. Але Очі підказали, що мені ще вранці на рахунок надійшло зарахування від реалізованого золота. Половина адрес вже була відпрацьована, другою частиною його люди займалися прямо зараз, у реальному часі. І займалися чесно, надути ніхто не думав. Налякав їх Ярий, добряче так налякав.

Новина про те, що на рахунку з'явилася ще одна семизначна сума, а якщо бути точним, п'ять із половиною мільйонів доларів, не могла не тішити. Та що там – я відразу побіг до дружини і похвалився новими надходженнями. Щасливий вереск та танці первісних людей на ліжку у виконанні дружини були мені відповіддю. Дитячі ДЗ та інші справи були забуті. Далі ми просто просиділи за ноутом, вибираючи відповідний будинок у передмісті. Із двором, садом, гаражем, підвальчиком та іншими витребеньками багатих людей. Мені завжди хотілося власну лазню та підвал у якості кабінету. А Даша – загалом любителька великих просторів. От за цим заняттям нас і застукав дзвінок у двері. Двадцять нуль-нуль настало непомітно. А ми майже визначилися із вибором майбутнього будинку…

– Я відчиню, Парамоне. – Відірвавшись від Даші з ноутбуком, я потопав у бік вхідних дверей, знаючи, кого там побачу.

– Ти готовий?

– І тобі привіт, Алло. – Посміхнувся я похмурій відьмі. – Загалом, так. Зараз дружина вийде, разом поїдемо. Ти ж не проти?

– Такої угоди не було. Нащо мені пускати твою дружину на територію клану? Та й навіщо вона там?

– Пані Каргіна, обіцяю, я не заважатиму, але просто відчуваю, що мені дуже потрібно з'їздити з вами. – відповіла дружина, що вийшла зі спальні.

Дивно, але, побачивши Дашу в сукні, з палаючими рішучістю очима і крихітною сумочкою в руках, Алла ніби розхотіла сперечатися. Лише трохи розширила очі, мабуть, здивована нарядом дружини.

– Здебільшого, начхати. Зараз добробут клану – понад усе. Якщо ви готові – виходимо. Чекаю на вулиці. – Алла розвернулася і вирушила до нашого ліфта. Я крикнув Парамону, щоб закрив за нами, дочекався, поки Даша одягне свої нові туфлі (ну звичайно ж!) – і ми теж вийшли на сходовий майданчик до ліфта. Алла вже поїхала. Могла б і зачекати. Нервова вона якась…

– Переживаю чомусь так, ніби знову до ВНЗ вступати збираюся. – Пробурмотіла в ліфті дружина.

– Не хвилюйся, це все не повинно зайняти багато часу. Вже точно ніяких складнощів та випробувань на нас там не чекає, Даш. Все, що там перевірятимуть і випробовуватимуть – ось цю штуку. – Я ляснув долонею по тубусу із сувоєм закляття, що висів на моєму плечі.

– Як скажеш, просто якось дивно на душі.

Я підбадьорливо посміхнувся дружині і поцілував її в лоба, коли двері ліфта відчинилися на першому поверсі. Ми пройшли повз вахтерку, що мирно дрімала, вийшли на двір і відразу ж знайшли Аллу. Цього було важко не зробити, тому що вона стояла біля чорного BMW X5, оточеного трьома такими самими. Спрямований спалах прозріння від Очей – і мій здогад підтвердився. Усередині авто – теж відьми Каргіних. Почесний конвой, не інакше.

– А чи не перебір із заходами безпеки, Алло? У нашому спальному районі збіговиська настільки «блатних» тачок ніхто ніколи і не спостерігав, напевно…

– Дубровський, ти пропонуєш мені транспортувати, можливо, найцінніше придбання клану за останні… роки на таксі? Чи на рамі велосипеда?

– Гаразд, підкол зарахований, тупанув, – примирливо підняв я руки. Але, не втримавшись, додав, – тільки будьмо відвертими. Не останні роки, а останні сторіччя.

– Зрячий хрін… – Прошипіла Аскет.

– Як ти мене назвала?.. – Внутрішньо пересмикнувся я.

– А ти думав, твої темні справи з місцевими бандюками залишаться поза нашим полем зору, Вікторе? – Підступно посміхнулася відьма. – Потрібно було просто знати, за ким дивитися. За тобою. А вже простежити твої контакти з кримінальним світом Харкова виявилося зовсім не складно.

– Які всі навколо розумні, аж нудно ... – Чомусь сором'язливо пробурмотів я і відчинив задні двері авто Алли, пропускаючи дружину всередину. Хоча чого мені соромитись? Сім'я (в особі Даші) про все це знає? Знає! Я нікого не вбиваю та не грабую. Більше того, навпаки! Скільки грабіжників та вбивць потенційних (і не лише) перевиховую. Подумаєш, стали чорними археологами. Мертвим золото точно ні до чого. Заявляю, як той самий Зрячий… Але чомусь я так і не зміг побороти збентеження, що раптово нахлинуло, і вирішив змиритися.

Як тільки всі сіли в машину, Алла наказала водійці рушати. Молоденька, дев'ятнадцятирічна відьма, зосереджено кивнула і досить впевнено повела авто до нашого пункту призначення. І було в цьому дещо, що відволікло мене від збентеження, що все ще діяло на мене, з приводу поінформованості Каргіних. Єдиного погляду на нашу водійку мені вистачило, щоб зрозуміти, чому на цьому місці знаходиться саме вона. Так, її розум прихований від мене Рушником Мари другого рівня, який вона, гадаю, сама навіть не в змозі навісити, це старші сестри допомагали. Або навіть сама Алла. Але приховати ауру дівчинки від мене набагато складніше. І аура ця, прямо скажемо, не особливо блищала силою. Загалом все ясно, немає досвіду, немає знань. Натомість водить добре. Відмінно підходить для того, щоб настільки близько перебувати до Великого і Жахливого мене. Нічого не видасть. Таак… Добряче, мать, налякав я Каргіних своїм даром.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍