Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

Клац-клац.

Що більше тренуєшся, то краще виходить.

Розлогі сонячні узгір’я

Травень 1945 року

Вони сиділи за кутовим столиком у пабі на Ґласгауз-стрит. Сержант-американець побачив, як вони намагаються спинити машину в Дуврі, і підкинув їх до Пікаділлі. Замість чекати ще два дні на свій рейс, вони втиснулися в Гаврі на американський воєнно-транспортний корабель. Не виключено, що суто технічно вони дезертирували, але це їх анітрохи не обходило.

Це був уже третій паб після Пікаділлі — вони зійшлися на тому, що обидва п’яні як чіп, але здатні випити ще значно більше. Був вечір суботи, паб був напхом напханий. Оскільки вони були у формі, то не заплатили ані копійки. У повітрі досі висіла як не ейфорія, то бодай полегкість від перемоги.

— Що ж, — Вік підніс келих, — за повернення.

— Будьмо, — сказав Тедді. — За майбутнє.

У листопаді 43-го його літак збили, і він потрапив до Шталаґу Люфт VI на сході. Було не так уже й погано, себто могло бути ще гірше, наприклад, якби він був росіянином — з росіянами обходилися як із тваринами.

А тоді на початку лютого їх підняли з койок серед ночі знайомими вигуками «Raus! Raus!» і змусили марширувати на захід, подалі від наступу росіян. За день-два їх звільнили б, такий от жорстокий поворот долі. Вони кілька тижнів марширували впроголодь, у тріскучий мороз, більшість часу стояло -20.

Вік був жвавенький сержантик, навігатор «ланкастера», його збили над Руром. З ким тільки війна не зведе. Вони не дійшли б, якби не підтримували один одного. Ця дружба, а ще пакети від Червоного хреста, які перепадали дуже зрідка, майже напевно порятували їм життя.

А Тедді збили неподалік від Берліна — він в останню мить вискочив із кабіни.

Він до останнього намагався вирівняти літак, щоб екіпаж мав бодай якусь надію вибратися. Капітан не полишає судна, доки вся команда не порятується. Таке саме неписане правило стосувалося й бомбардувальників.

«Галіфакс» горів з носа до хвоста, Тедді вже встиг змиритися з тим, що його час збіг. Йому стало легше на душі, він раптом зрозумів, що все буде добре, що смерть прийде і про нього подбає. Але смерть не прийшла — його радист-австралієць заліз у кабіну, пристібнув Тедді парашут і сказав:

— Вимітайся, тупий мудак.

Більше він його не бачив, ані його, ані інших членів екіпажу — хтозна, живі вони чи мертві. Він вискочив у останню мить, парашут ледве встиг розкритися, як він уже був на землі — пощастило, що збувся зламаною гомілкою і зап’ястком. Тедді відвезли в лікарню, де його й арештувало місцеве гестапо із безсмертними словами «Для вас війну скінчено» — це привітання чули майже всі пілоти, які потрапляли в полон.

Він старанно заповнив форму про захоплення в полон і став чекати листа з дому, але нічого не отримав. Він два роки не знав, чи Червоний хрест включив його до списку полонених, і чи вдома знають, що він живий.

Вони були на дорозі десь під Гамбургом, коли війна скінчилася. Вік із величеним задоволенням сповістив їхній охороні:

— Ach so, mein Freund, für sie der Krieg ist zu ende.

*

— To як, Теде, ти додзвонився до своєї дівчини? — спитав Вік, коли Тедді повернувся. Він лестощами переконав власницю бару дозволити йому скористатися телефоном.

— Ага, — розсміявся він. — Виявляється, усі думали, що я загинув. Вона спершу не повірила, що це я.

За півгодини і ще кілька кухлів Вік сказав:

— Ти ба, Теде, судячи з її усмішки, жінка, яка щойно зайшла, твоя.

— Ненсі, — тихо сказав Тедді.

— Я тебе люблю, — самими губами промовила Ненсі з того кінця шумного бару.

— А вона ще й подружку привела, подбала, — сказав Вік.

Тедді засміявся.

— Вважай, це моя сестра.

*

Ненсі стиснула їй руку до болю, тільки біль нічого не значив. Тедді тут, справді тут, сидить у лондонському пабі, п’є англійське пиво, справжній, живий. Ненсі видала дивний звук, ніби захлинулася, а Урсула ледве стрималася, щоб не розплакатися. Вони були як дві Марії, що заніміли перед чудом Воскресіння.

А тоді Тедді побачив їх і усміхнувся. Підскочив, ледь не перевернувши кухлі на столі. Ненсі проштовхалася крізь натовп і обійняла його, а Урсула завмерла на місці — а ну ж бо вона поворухнеться, і все це зникне, ціла ця щаслива сцена розсиплеться на друзки в неї на очах. А тоді подумала: ні, це все насправді, у реальності, і розсміялася від нехитрих радощів. Тедді відірвався від Ненсі, виструнчився й віддав Урсулі честь.

Він гукнув їй щось через цілий паб, але гамір поглинув слова, їй здалося, що він сказав «Спасибі», але, може, вона й помиляється.

Сніг

11 лютого 1910 року

Місіс Пікша сьорбала підігрітий ром — сподівалася, що як справжня пані. Ішла третя чарка, усередині вже жеврів жар. Вона йшла приймати дитину, але завірюха змусила її спинитися у «Голубому леві», що неподалік від Чалфонт-Сент-Пітера. Ноги б її в такому місці не було, якби не нагальна потреба, але в каміні ревів вогонь, а товариство виявилося премиле. По стінах сяяли кінські вуздечки і мідні глеки. З її місця за перегородкою було видно загальний бар, де спиртне текло рікою. То було веселіше. Хтось затягнув пісню, і місіс Пікша із подивом упіймала себе на тому, що відбиває ногою в такт.

— Ви би бачили, який там сніг, — сказав власник пабу, перехиляючись через широкий відполірований мідний шинквас. — Може, ми тут на багато днів застрягли.

— Як це — днів?

— Випийте ще. Сьогодні все одно нікуди не підете.

Подяки

Я хотіла би подякувати:

Ендрю Джейнсу (Національний архів у К’ю) докторові Джуліет Ґардінер

підполковникові М. Кічу (медаль Британської імперії, війська зв’язку)

докторові Пертті Ахонен (Кафедра історії, Единбурзький університет)

Фредеріке Арнольд Аннетт Вебер

А також моєму агентові Пітерові Штраусу, Ларрі Фінлею, Маріанні Велманс, Елісон Барров та цілій команді видавництва «Трансворлд», Каміллі Ферр’єр і команді «Марш Едженсі».

Більше про роботу над цією книжкою (включно з бібліографією) можна довідатися на моєму сайті: www.kateatkinson.co.uk.

«Життя за життям» Кейт Аткінсон — світовий бестселер, переможець Costa Book Awards (2013), найкращий історичний роман 2013 року за версією читачів Goodreads. Входить у