Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

25.

-Та що ж це коїться? – спитав голова адвокатського об’єднання «Параграф», яке адвокати, що працювали там називали просто «фірмою». Зараз у його кабінеті проходила нарада «команди», що займалася справою Микити Дьоміна. Точніше кажучи, змушена була займатися. Ніхто з них не хотів такої роботи, але відмовитися працювати на постійного клієнта, - тим більше, такого, як його батько, - не могли. Сам «шеф» контактував, - ні, не із Дьоміним, а із  його помічником, та мусив збирати інформацію, яку мав до нього донести. З моменту арешту пройшло вже п’ять днів, і  перші висновки можливо було зробити.

-Нам відмовляють в усіх клопотаннях, - доповів Димов. – Не кажучи вже про те, що кажуть неофіційно… При цьому дотримуються того, чого повинні. Перекладач, там, і таке інше.

-А про що ви просили? – спитав ще один член команди.

-Про очні ставки. – Димов вжив старий термін, зараз це називалося «одночасний допит». - Відмовили відразу, не відходячи від каси. Ну, і таке інше. Кажуть, що усе там зрозуміло. Апеляцію як швидко розглянули…

Звичайно, Димов подав апеляцію на ухвалу про арешт. А от те, що її розгляд призначили на третій день, звичайним не було. Тим більше – те, що з Печерського суду у ту саму будівлю на Солом’янці, де не так давно ходив із дозиметром Вікентій Невмер-Голова, матеріали справи доправили миттєво, й розгляд справи не довелося відкладати, як буває чи не у більшості подібних справ. Але не у цьому випадку! Сам розгляд зайняв хвилин десять, та з усієї поведінки суддів було зрозуміло, що їм усе зрозуміло. В них не було сумнівів, - й з зали суду Микита поїхав знову до Лук’янівського СІЗО, встигнувши поскаржитися адвокатові на умови у камері. Звичайно, до такого, - та й до такої компанії, - за двадцять сім років життя він не звик.

-Що іще?

Хвилин з десять вони обговорювали, які кроки можна зробити у справі. Та виявилося, що більше, ніж половина вже була зроблена. Поки Димов займався апеляцією, його помічники підготували кілька клопотань, та здали до слідчого управління. Але на усі миттєво було отримано відмови. Щодо експертиз, у тому числі психологічних, - аж надто неймовірно звучала розповідь Ніки, яка вже встигла побувати на допиті. Але головним було – звільнити клієнта. От тільки, програвши апеляцію, більше нічого адвокати зробити зараз не могли. Принаймні, місяць, а потім можна буде подавати клопотання про зміну запобіжного заходу. Хоча щось підказувало, що результат буде такий самий.

Ще двоє відповідали за наведення контактів із метою можливого підкупу. Заради справедливості потрібно було б сказати: вони вкрай рідко вдавалися до таких методів. Хоча усі зв’язки, усі можливості «підійти», для цих рідкісних випадків зберігали. От тільки у цьому випадку це чомусь не спрацювало.

-Нам теж відмовляють, причому усі, на кого виходили, - сказав один з цих двох. – Усі кажуть: тільки не у цій справі. Навіть чути не хочуть.

А чому? Що із цією справою … не так? – здивувався голова. – Політика? Але ж Дьомін не має до неї стосунку, навіть його батько … не дуже публічний там, в себе…

-Ні, справа не у політиці. – Якраз у цьому випадку, вважали вони, «домовитися» вдалося, із великою вірогідністю.  – Просто кажуть, що у цій справі нічим допомогти не можуть. – Далі стали називати прізвища тих, до кого зверталися у Головному слідчому управлінні та у прокуратурі; багато з цих прізвищ були, що називається, на слуху, але допомогти не міг ніхто.

І в це момент у кишені Андрія Димова задзеленчав телефон.

 

Більше за усе Вікентія дивувало, що уся історія ще не стала відома журналістам, та не вибухнув скандал. Принаймні, він точно знав, що у колах різноманітних «активістів» вже точно відомо, що один з них, - той самий Довгоног, - заарештований. Та не за щось, а за вбивство трьох людей під час замаху на «Сивого», а потім – вбивство свого ж подільника, та викрадення дружини того ж самого адвоката… З точки зору цієї публіки, кожна справа щодо когось з них, - обов’язково сфабрикована. А коли ще це стосується таких потерпілих… Він чудово знав, що є об’єктом ненависті навіть для тих членів цієї спільноти, які безпосередньо із адвокатом Невмер-Головою не стикалися.

Він домігся, щоб обидва кримінальних провадження, - за фактом замаху на нього, та за фактом викрадення Ніки та Сергія Тугарінова, - об’єднали у одне. Насправді, так було логічно, - ці події були ланками єдиного ланцюжка. Але Вікентію це було потрібно заради конкретної мети: він хотів, маючи статус потерпілого, отримати право ознайомлюватися із матеріалами обох справ. Той же Горілко, який тепер був старшим у групі слідчих, показав би йому усе і так. Але для однієї мети було потрібно зробити усе це офіційно. Та ще й дещо собі пере фотографувати, точніше, зробити копії за допомогою програми-сканера, встановленої на айфон. Хто б став заперечувати, коли слідчі точно знали, «з якої гори» прийшло рішення, щоб справи ці розслідувало саме Головне слідче управління, навіть не «обласники» з двох регіонів?

У результаті – він тепер точно знав, що було відомо слідству. Але не збирався, з кількох причин, ділитися усім, що знав сам. До того ж, про невдалі спроби звільнити Микиту Дьоміна, та про спроби «домовитися» з цього приводу, теж  трішки чув, а ще про дещо, знаючи, що відбувається у подібних справах, здогадувався.

От і набрав номер Андрія Димова. Вони були навіть трохи знайомі, - перетиналися на заходах Ради адвокатів, ще до епідемії. Щоправда,  телефонами не обмінювалися, але знайти номер колеги можна було у Єдиному реєстрі адвокатів. Що Вікентій і зробив, а тепер привітався:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍