Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

біг попереду з розвіяним волоссям, а за ним рій обірваних, засмальцьованих хлопців. І хоча хтось би щиро сміявся, якби їх таких там побачив, їм було добре, бо вони вже мали ватажка, посланого громами.

Відтоді Дмитро завжди ходив у білій ґуґлі, завжди мав її на собі.

Але дорогою, десь недалеко від Каменця, сталося з ними диво дивне. Полониною біг ошалілий кінь, з вуздечкою, але без сідла. Надривно іржав, аж вищав. За мить вони побачили, як якийсь ясноволосий підліток тікає від ведмедя, який гнався за ним.

Першим вискочив Дмитро, відразу за ним Куділь та Чупрей. Дмитро був без зброї. Куділь мав стару величезну довбню з коріння кедра, оббиту залізом і камінням, а Чупрей – військовий карабін з багнетом.

Старий сивий велетень, ведмідь, який і Дмитрикові був знайомий, ніби для забави і не поспішаючи, колихав величезним тілом і трюхикав за хлопцем, а той верещав і вив від жаху.

Не було у Головах і над Білою Рікою людини, яка б не чула про цього ведмедя. То був перший моцар, слава пустинної Верховини, грізний, невідступний і досвідчений. Навіть пішла про нього така вість від старих мисливців, що він володіє чарами, недосяжний для кулі, що зникав непомітно, коли його оточували.

Тихий гомін пронісся між товаришами:

– Це він, сам дід-ведмідь, велет пущі.

Молодики могли радіти, що зустріли його в чистому полі на полонині. Утім Куділь, коли побачив його і втямив, що ведмідь лише погрожує, перестав бігти, розуміючи, що без доброї зброї цього разу краще відступити з дороги силачеві. Дмитрик також зупинився разом із Куділем. Вони стали кричати вслід Чупреєві. Але той нікого не слухав, жбурнув плащ, ухопив карабін, як до штурму, і нестямно погнав до ведмедя. Загойдався і став дибки у вихорі гонитви вицвілий сніп чуприни. Він підбіг до ведмедя, який, мовби від здивування, став на задні лапи. Взагалі не цілячись, кинутий уперед самим лиш розгоном і вагою тіла, він устромив ведмедеві в бік під ребро цілий багнет. Хлюпнула ведмежа кров. Закінчилася забава з хлопцем, а для ведмедя, як і для Чупрея, почалася важка гра. Бо, коли Чупрей хотів витягнути необачно вбитий багнет, ведмідь дико заревів, несамовито обертаючись і шарпаючи багнетом, що стирчав у тілі, кинув Чупреєм, аж загуркотіло. Ведмідь підступав до Чупрея, волочив і тягнув його, бо Чупрей судомно тримав кольбу карабіна, збільшуючи рану застромленим у тіло багнетом. Тепер він дізнався, що полонинський вуйко – це не шпитальний лапідух.

Вирвавши нарешті багнет з тіла і втікаючи так швидко, як і прибіг, він упав, випустив карабін з рук і зомлів чи то від виснаження, чи від того падіння. І хто знає, що б сталося, якби високий і стрункий Куділь не підбіг відразу розміреними стрибками і не гримнув ведмедя по голові, аж щось затріщало, – і тут же відскочив. Видно, добряче дав старому грізному моцареві, бо той на якусь хвилю захитався. Але це був також не абиякий ведмідь. Силач страшенний. Він одразу ж отямився, голосно і похмуро заревів, вивергаючи з горла кров, вириваючи з себе обурення, пронизливу скаргу перед усією пустинною Верховиною, скаргу на таку долю її віковічного ґазди і героя. Усі ліси на схилах завили у відповідь. А він кинувся до Куділя. Куділь спритно задкував далі, щоб мати змогу розмахнутися вдруге, але ведмідь так його припирав, що Куділь був змушений утікати – то летів перед себе, то, повертаючись обличчям до ведмедя, стрибав назад. Що лиш йому вдавалося віддалитися, то ведмідь, хоч і сильно кровив, одним потужним стрибком уже був біля нього. Тож Куділь, змушений вдарити довбнею, наніс удар, не розмахнувшись як слід. А що, видно, ведмідь був починач не абищо, то, немов людина, ухилився від удару потужної булави. Ударила в порожнечу, вирвалася з рук Куділя важка булава. Покотилася кудись униз, горбами. А ведмідь в одну мить дібрався до роззброєного супротивника – людини.

Тоді-то виріс перед ним Дмитро Василюк, викрикуючи і насміхаючись.

– То ти такий? Ти не вуйко полонинський. Ти кнур поганий, мандатор зрадливий. Мені ти весною серце врік, а хрещених людей, наче стерво хочеш роздирати? Геть іди звідси! Бо собача доля тобі накарбована.

Василюк зняв ґуґлю і стояв голий, з розвіяним волоссям, так близько від ведмедя, що просто в морду кидав йому образи, шмагаючи ґуґлею. Усе завмерло. Ніхто не ворушився. І ведмідь на мить зупинився. Може, то не слова його стримали. Може, пригадав своє весняне знайомство з Дмитром. А може, вже тоді Дмитро показав свої чари. Або ведмідь, лісовий вояк, також мав молодецький звичай, не боровся з тим, хто не йшов на нього зі зброєю. Здавалося, що битва припинена, що всі надумали не боротися з моцарем, що й він опам’ятався. Але Куділь уже полетів за булавою, підняв її і став оглядати. Це роздратувало ведмежого старця, бо, оминаючи Дмитра, він знову скочив зі мстивим стогоном до Куділя, який умисно втікав, шукаючи відповідного місця для удару булавою. І тоді Василюк знову наздогнав ведмедя і заступив йому дорогу. Та ведмідь, уже захоплений боротьбою, відкрив пащу і, повільно піднімаючись на задні ноги, ревів просто над головою Дмитра. Дмитро блискавично підскочив до нього, заткав йому пащу грубою волохатою ґуґлею, згорнутою у клубок, запихаючи її щораз глибше. Ревучи і задихаючись, ведмідь уже обіймав Дмитра лапами, коли старий Клим, войовник не гірший за ведмедя, прискочив із довгим ножем, викрикуючи образи, чим привертав на себе бойовий шал кудлача. І тут несподівано з’явився, опритомнівши, Чупрей і точним поштовхом багнета поцілив ведмедеві просто в серце. Упав віковий ґазда пустельної Верховини, звалюючи з ніг Дмитра і вивергаючи з себе закривавлену весільну ґуґлю. Вони вже падали, коли Куділь прицілився своєю булавою й, ударивши нею, як досвідчений рубач, що б’є довбнею по сокирі, розтрощив ведмедеві череп. Ще деякі товариші, заохочені окликами Клима, кинулися з топорами, але ведмідь був уже мертвий.

Тільки тепер вони побачили, що то був за хлопчина і звідки тут узявся. Це Дмитрикова мати, повернувшись до хати і відчитавши знаки, послала до Льодової Баби сестрінка Грака-Янушевського, хлопця років шістнадцяти, з двома кіньми, навантаженими харчами, одягом і порохом.

Молодий Грак, шукаючи Дмитра, крутився з кіньми і никав по Льодовій Бабі. У той час старий ведмедисько помітив його, підібрався ближче і кинувся на одного з коней. Повалив коня, відразу зламавши хребет, і поволік його вниз до лісу. Грак мав якийсь пістолетик і спочатку навіть досить сміливо підскочив з ним до