Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

як тільки отямився у шпиталі, вже штудирував, як би знов утекти. Думав собі: поламаєте патики, а дасть Бог ноги свої і всі зуби, а я втечу. Але я ще не дуже мав у тому досвіду. І мене знову впіймали. Он там на Ясенові – ті пушкарі. І били. І в полку знову була ґася. Поплював тоді добряче кров’ю. Усі гори там моєю кров’ю помальовані. Але не таке знов лихо було з тим. Навчили мене розуму. Тепер вже я не втікатиму отак на блінд, навмання! Уже ґзицирку я робив весело, добре – стрій. А в голові постійно мав своє. Все собі приготував. Продумав детально, де вночі йти, а де вдень, де перечекати, де відпочити. Ну, і тут я вже від зими.

Лизун закінчив. Але хоч він оповідав жваво і весело, хоч і слухачі немало насміялися, наприкінці, однак, якась тиша огорнула їх усіх від цієї розповіді. А Лизунові було наче трохи дивно, адже нічого сумного він не сказав.

Але за мить то один, то інший почали його розпитувати про ґасю.

Старий, величезний Клим Бойчук встав, докинув жерепу до ватри, взяв із неї жару до файки. Вперше озвався. Усі стихли, охоче слухали. Клим пахкав довгу мосяжну закручену файку, поправляв жаринки і говорив:

– Розпирає мене за тебе, молодчику. Вибухаю, братчику, коли це чую. Ти, синку, жартуєш, що задок твій святий, а я кажу правду, що ти є хіба чернець і угодник, але не леґінь. Або, може, найпевніше, недоумок якийсь.

Хто б із колишніх, давніх молодців таке дозволив. За давніх часів ніхто не смів торкнути рукою нашого чоловіка. Міг його ошукувати, підходити здалека. А зблизька – зась!

Скажу вам щось і я! Нехай буде! Як тільки настало цісарське право літ тому коло сорока, впіймали і мене до війська. Я і словом ні до кого не обізвався. Зачіпки ніякої не шукав. Але там дали мені якесь чако – чи як та біда називається – на голову. Тоді я вбрав то, як мені було зручно. А якийсь такий вимочений, мукою якоюсь вибілений, офіцерик підходить і хоче штурхнути мені то чако догори. Я був хлоп баштовий. А то офіцерик, бідота, трохи вище пупа мені діставав. І за ніс мене, недоля, зачепив. Ну! То була його остання зачіпка. Розвалив йому кольбою череп. Мозок розлетівся на всі боки. Потому зразу наша фельдкомпанія розлетілася – зі страху. А я без поспіху – що вже там, мав час – в мундирі і з карабіном аж сюди дійшов.

І валив їх стільки років свого лісового життя. Та от, бачите, наразі вони нас вивалили. Тимчасово. Бо це не сьогоднішня історія і не сьогодні закінчиться. Тільки ось що вам кажу. Серце старе мене гризе, що замість їх звідси вимітати, випалювати, валити на кожному кроці – як це добре отой молодець говорить – ви втікаєте в гори, як вовки. Що кажу? Як той паршивий пес побитий. І ще тішитеся, що втекли. А Бог це бачить, не разить їх громом, знаку не дає.

Був уже полудень. У жереповому лісі зробилося парко. Поки вони так бесідували, із західного боку сповістила про себе далеким громом весняна буря. І прилетіла на хижих крилах хмар. Почалася злива. Навколо вдаряли несильні блискавки. Дощ був такий рясний, що швидко загасив би ватру. Але хлопці швиденько накрили її галуззям жерепу і самі залізли глибоко у зарості жерепу. Раптом сліпучий блиск і зразу за ним сухий грім роздерли повітря. Очевидно, вдарив дуже близько, бо чоловікам здавалося, що він розсипався навколо іскрами, і декого щось кольнуло, немов шпилька. Усіх на мить оглушило. Вони мовчки вичікували, чи не вдарить удруге. Але грім реготав уже в іншому місці, подався на схід і бив щораз далі на Палениці та на Гостовім.

Буря швидко минула. Через кілька годин припинився і дощ. Небо розпогодилося, сонце гріло. На полонині трави та квіти гойдалися на легенькому вітерці. З лісів жерепу йшов легкий дух живиці, а з полонини – свіжість роси. І коли Чупрей вийшов подивитися туди, де вдарила блискавка, щоби пошукати громову стрілку, він побачив, що на полонині серед трав і квітів лежить голий чоловік, неначе заглиблений у сон. Чупрей, підходячи до нього, гукнув до товаришів. Тоді лежачий почав поволі рухатися, простягаючи руки й ноги, ніби вони задеревіли і заклякли.

То був Дмитро Василюк.

Коли він у шаленстві бігав напівголий по полонинах, грім, здираючи з нього порвані рештки одягу і далеко його відкинувши, легенько доторкнувся до нього вогняною стрілою: щоб його вилікувати, щоб відійшло від нього весняне божевілля, щоб він поспав там на травах під теплим дощем…

Хлопці всім роєм швидко підійшли і скупчилися коло нього. А коли Дмитро – злегка обсмалений і синій – почав розплющувати очі, розминати кінцівки й обтирати росу з тіла, оточили його колом. Деякі впізнали його. Про нього вже пішла велика слава, хоч ніхто не знав, що з ним діється. Тепер розказували все тим товаришам, які взагалі нічого не знали про Дмитра.

Дмитро, усміхаючись і випростуючись, підводився. І вже всі знали, що це грім призначив його за ватажка, що сам старий, бородатий святий його сюди прислав.

Вітали його хором:

– Миром! Дмитрику. Миром! Пане ватажку.

Одразу ж у них розігралася інша охота.

І сам Дмитрик це знав. Простягав перед себе руки, посміхався до них, ніби побачив уві сні видиво, розкуйовдив волосся. Стояв отак голий і тихо промовив, вказуючи пальцем на небо:

– Вилікував мене від божевілля святий. На крила взяв, у золоті громові двори заніс. Пальцем вогнистим скарби вказав. І слово мовив: що прийдете, що право вернеться – наше, краса і свобода. Господеві Слава! Слава вам, молодці, – благословив їх Дмитрик.

– Слава навіки. І тобі слава, Дмитрику, громовий похреснику.

Вони вже забули, що той чи той хотів бути ватажком. Громовий дух заволодів ними. Хтось із них мав на собі замість плаща довгу і грубу білу весільну ґуґлю з каптуром. Її швидко накинули на Дмитра.

Ніч вони провели при ватрі на полонині Лостун, серед лісу жерепу. Обгризали кості Куділевого оленя, пили юшку, виварену з костей. Оповідали щось один одному, розмовляли і планували, аж поки сон їх не зморив…

А вранці, на світанку, подалися до Льодової Баби, до Дмитрикової печери, де ще були склади харчів, запаси тютюну та пороху. Це був похід, якого ще ніхто не бачив. Голий Дмитро у весільній ґуґлі