Жюль Верн - 20 000 льє під водою, Жюль Верн

id="anotelink88" href="#n_88" title=" Едо — давня назва столиці Японії — Токіо. ">88, ринули на схід зі швидкістю сімсот кілометрів на годину і того ж дня розбилися в береги Північної Америки.

Проти ночі буря полютішала. Барометр, як і за циклону 1860 року біля островів Згоди, упав до 710 міліметрів. У сутінках я помітив на обрії судно, що насилу змагалося з бурею. Воно пливло під малими парами, аби тільки триматися на хвилях. Може, це був пароплав, що ходив на лінії Нью-Йорк — Ліверпуль або Гавр. Незабаром він зник у темряві.

О десятій годині вечора небо пломеніло. Його краяли сліпучі блискавиці. Я не міг витримати цього блиску, а капітан Немо не одводив очей від неба; він, здавалося, насолоджувався бурею. Гуготіння валів, що розбивалися один об одного, завивання вітру і гуркіт грому розлягалися в повітрі страшним шумом. Вітер віяв звідусіль, щомиті міняючи напрямок. Циклон, зірвавшись із сходу, мчав на північ, захід, південь і знову повертався на схід супроти руху бурі, що кружеляла Південною півкулею.

Оце-то Гольфстрім! Він таки виправдував свою назву — короля бур. Він — творець усіх цих страшних циклонів, що зриваються через температурну різницю повітряних шарів над його течією.

Водяну зливу заступала злива вогненна. Дощові краплини оберталися на сліпучі блискітки. Можна було подумати, що капітан Немо, прагнучи гідної себе смерті, дошукується її в грімницях. За страшної кілевої хитавиці «Наутілус» здіймав догори свого крицевого тарана, і я бачив, як із нього прискали іскри.

Знеможений, геть знебулий, я плазом добрався до люка, відкинув його й зійшов до салону. Буря розшаліла до краю. Всередині «Наутілуса» не можна було встояти.

Капітан Немо вернувся десь аж опівночі. Я чув, як наповнювались резервуари і судно поволі занурювалося. Крізь шиби салону я бачив великих наполоханих риб — мов тіні, снували вони в водах, що їх раз по раз освітлювали спалахи блискавиць.

«Наутілус» опускався нижче. Я гадав: на глибині п'ятнадцяти метрів ми вже будемо в спокійних водах. Аж ні. Поверхня моря занадто збурилася. Довелося спуститися в морське лоно на п'ятдесят метрів.

А тут — який спокій, яка тиша, який мир! Хто б подумав, що на поверхні океану шаленіє ураган?!

XX
НА 47°24′ ШИРОТИ І 17°28′ ДОВГОТИ

Ця буря відкинула нас на схід. Вщент розбилися всі надії на втечу до берегів Нью-Йорка або річки Святого Лаврентія. Бідолашний Нед впав у розпуку і відцурався нас, як і капітан Немо. Ми з Конселем не розлучалися.

Я вже сказав, що «Наутілус» відхилився на схід, певніше — на північний схід. Кілька днів, то занурюючись, то виринаючи, блукали ми океаном у тумані, такому небезпечному для мореплавців. Туман цей з'являвся здебільшого тому, що танули льоди і постійно насичували вологою повітря. Скільки тут, довго блукавши наосліп у прибережних водах, загинуло кораблів, що так і не помітили невиразних вогнів на суходолі! Скільки катастроф сталося через цей непроглядний туман! Скільки суден налетіло на скелі, коли завивання вітру заглушувало гуркіт валів! Скільки зіткнулося кораблів — попри всі сигнальні вогні, застережні гудки і тривожне бамкання дзвонів!

Саме тому дно тутешнього моря скидалося на поле бою, де лежали всі жертви океану: і давні, замулені, і свіжі, що в сяйві «Наутілусового» прожектора виблискували залізом та міддю.

А скільки суден загинуло разом зі всією командою, із юрбами емігрантів у таких занотованих статистикою місцях, як мис Рас, острів Сен-Поль, протока Бель-Іль, бухта Святого Лаврентія! Скільки жертв внесено до жалобного списку по лініях морського сполучення — пароплавів Монреальської компанії та Королівської пошти! «Наутілус» плив поміж цих скорботних останків, мовби роблячи огляд мерців.

П'ятнадцятого травня ми наблизилися до південного краю Ньюфаундлендської мілини. Ця мілина утворена морськими намулами, скупченням органічних решток, що їх понаносив з екватора Гольфстрім, а з Північного полюса — холодна протитечія, яка огинає американські береги. Тут також згромаджуються пливучі крижані брили, занесені під час льодоходу. На цій обмілині — ціле кладовище риб, молюсків чи зоофітів; їх гинула сила-силенна.

Море поблизу Ньюфаундлендської мілини неглибоке — кількасот брасів. Але на південь дно раптом провалюється до трьох тисяч метрів завглибшки. Тут Гольфстрім ширшає, розливається, власне, стає морем, але втрачає свою швидкість і тепло.

Згадаю про риб, бачених у цих водах: кіклоптерів, метр завдовжки, з чорною спиною і жовтогарячим черевом; великих упернаків з роду смарагдових мурен — вони славляться своїм смаком; окастих караків, з головою, подібною до собачої; в'юнів, бичків-бульро, або чорних бобирів, двадцять сантиметрів завдовжки; довгохвостих швидкоплавних макрурів із сріблястим полиском та інших.

І ще одна риба попалася до сітей — зухвала, смілива, дужа, із шпичаками на голові й колючками на плавцях, справжній скорпіон два-три метри завдовжки, лютий ворог в'юнів, тріски, лосося. Це бичок північних морів; в нього горбкувате буре тіло й червоні плавці. Матроси «Наутілуса» добре поморочилися біля цієї риби, що завдяки особливим зябровим покришкам захищає свої дихальні органи від повітря і здатна якийсь час жити поза водою.

Згадаю — по пам'яті — ще боскієнів, невеличких рибок, які подовгу пливуть за суднами в північних морях; верховодок-оксірінхів, що водяться тільки на півночі Атлантики, та скорпен. Але найрясніше було тут тріски — ми впіймали цю рибу в найлюбішому їй місці — на невиснажній Ньюфаундлендській мілині.

Тріска, власне, — гірська риба, бо ж Ньюфаундленд — не що інше, як підводна гора. Коли «Наутілус» плив крізь великі зграї цих риб, Консель здивовано вигукнув:

— Диви! Це тріска! А я гадав, що вона така сама плеската, як і ліманда або ж камбала.

— Ото дивак! — відповів я. — Тріска буває плеската лише в крамниці — вона потрапляє туди вже випатрана і сплющена. А в воді тріска така сама веретенувата, як головень, і чудово пристосована до тривалого плавання.

— Охоче вірю