Рендал Рей - Сучасна теория грошей, Рендал Рей

відповідної економічної політики в кожній суверенній державі, зокрема для економік, що розвиваються. Ми ретельно проаналізували операційну реальність держави, яка використовує національну (суверенну) валюту. І дослідили, як різні режими обмінного курсу обмежують уряд під час формування та втілення в життя внутрішньої економічної політики. Ми дійшли висновку, що встановлення монетарного режиму з плаваючим обмінним курсом національної валюти розширює простір для економічної політики. Однак навіть якщо в державі, що розвивається, діє монетарний режим прив’язки обмінного курсу, простір економічної політики, доступний емітентові валюти (національному уряду), майже завжди ширший, ніж це назагал визнають.

Розуміння того, як емітент валюти витрачає та оподатковує і чому він продає облігації, допомагає розширити інструменти економічної політики під час усіх можливих режимів обмінного курсу валюти. Це підводить нас до підходу функціональних фінансів, згідно з яким урядові слід використовувати свій бюджет для досягнення мети, яку він вважає загальносуспільною. Важливо те, що уряд повинен досягати не лише повної зайнятості, а й водночас цінової стабільності. Ми детально проаналізували одну програму, яку можна використати для досягнення такої мети: це програма «Гарантована зайнятість», або «Роботодавець останньої інстанції».

Усе це слугує посібником із MMT — передумовою до розуміння, як насправді працюють «сучасні гроші» і які варіанти економічної політики доступні уряду, що випускає власну суверенну валюту. У цьому останньому розділі ми розглянемо кілька питань, що еволюціонували з часу публікації першого видання цієї книжки. Розпочнемо з двох понять, які MMT «трактувала правильно», — наближення Глобальної фінансової кризи та кризи Єврозони.

10.1. Безпомильність MMT: Глобальна фінансова криза

Усім нам добре відоме запитання, яке поставила королева Британії: чому ніхто з економістів не передбачив Глобальної фінансової кризи — найгіршої економічної кризи з часів Великої депресії? Звісно, це було не зовсім так, оскільки деякі економісти з різних країн світу ще з другої половини 1990-х років попереджали про те, що наближається криза. Дірк Беземер359 докладно вивчив прогнози, щоб з’ясувати, «хто бачив, що вона насувається»6. Він вибрав з десяток тих, хто не лише спрогнозував кризу, а й слушно передбачив характер проблем, що її спричинили.

Якщо коротко, Беземер виявив, що економісти, які дотримувалися загальноприйнятого підходу макроекономічного еквілібріуму, не передбачили кризи і не могли її передбачити. Вони або ігнорували всі фінансові інновації, що вплинули на розвиток кризи, або думали, що інновації зменшують ризики й таким чином збільшують стійкість фінансової системи. Але десяток тих, хто все-таки розумів, що наближається криза, відкинули концепцію макроекономічного еквілібріуму, а натомість узяли за основу підхід кругообігу, в якому фінансові залишки та потоки розглядаються узгоджено. Вони робили акцент на облікових макроекономічних тотожностях, а не на рівновазі між попитом та пропозицією. А також моделювали фінансову систему як окрему від «реальної» економіки сферу діяльності й допускали невизначеність замість традиційного підходу, де економічні агенти ухвалюють оптимальні та раціональні рішення.

Ми розпочали цей посібник з облікових макроекономічних тотожностей і трактування фінансових залишків та потоків відповідно до основоположної праці Вінна Ґодлі. Ґодлі і я попереджали про нестабільну економіку «Золотоволоски» в 1990-х роках — профіцити федерального бюджету за президента Клінтона означали, що приватний сектор був у глибокому дефіциті. Узявши додатково на озброєння підхід фінансової нестабільності Гаймана Мінськи, MMTійники змогли з’ясувати, що вразливість фінансового сектору дедалі зростала. Ми також узяли за основу підхід «етапів» розвитку капіталізму, який розробив Мінськи; ми застерігали, що найновіша фаза, яку Мінськи називав «капіталізмом управлінців грошима», залишається дуже нестабільною та схильною до глибоких криз.

Від другої половини 90-х років й аж до 2007 року нас, як занадто песимістичних скептиків, частенько не сприймали всерйоз. Відмовляючись «стрибати з вікна» за компанію з Ґрінспеном та Бернанке, які возвеличували «Нову економіку»360, а згодом й епоху «Великого угамування»361, MMT змогла уникнути короткозорості, що була притаманна більшості економістів. У середині 2000-х років Білл Блек362 приєднався до нас в Університеті Міссурі в Канзас-Сіті; він застерігав про всі ті махінації банкірів, що роздмухували фінансову бульбашку на ринку нерухомості. Майкл Гадсон вказує на непомірне зростання сектору фінансів, страхування та нерухомості (англ. «FIRE» від «finance, insurance and real estate»). До наших щорічних конференцій, присвячених Гайманові Мінськи, в Інституті Леві, ми постійно публікували невтішні прогнози. На тих самих конференціях економісти ФРС представляли аналітичні матеріали, які відкидали песимізм і доводили, що на ринку нерухомості немає жодної цінової бульбашки, а, відповідно, й жодної небезпеки. І це навесні 2007 року! На конференції у 2007 році Ґодлі наголошував, що впродовж наступного року зростання сповільниться майже до нуля, а я попереджав про лавину перших невиплат високоризикових іпотечних кредитів, яка незабаром могла спричинити величезні втрати фінансових установ. Зараз уже відомо — ми мали рацію. Криза розпочалася через лічені місяці.

Але тоді, аж до 2007 року, провідні економісти думали, що все працює пречудово. Центральні банкіри по всьому світу пишалися тим, що втримують інфляцію на низькому рівні. Голову ФРС Алана Ґрінспена почали називати не інакше як «Маестро», і згодом проголосили не лише найвидатнішим головою центрального банку всіх часів, а й найвпливовішою людиною на планеті. Коли він вийшов на пенсію, функції очільника ФРС перейшли до Бена Бернанке, який лобіював ідею «Великого угамування». Утримуючи інфляцію на низькому рівні, керівники світових центральних банків забезпечували економічну стабільність («угамування» економік). В економіці всі знали, що дії керівників центральних банків спрямовані на підтримку стабільності, а тому чекали стабільності, та, відповідно, думали, що так воно й буде.

Усе, що було потрібно, — це керувати очікуваннями. На фінансових ринках було відомо, що керівники центральних банків утримуватимуть інфляцію на низькому рівні і в разі будь-яких економічних ускладнень швидко діятимуть для відновлення стабільності. Це додавало впевненості. Таке явище стало відоме як «пут Ґрінспена»363, а згодом його перейменували на «пут Бернанке». Цей термін характеризував упевненість фінансових ринків у тому, що голова ФРС не дозволить статися чомусь поганому. За таких умов ціни на нерухомість неухильно били рекорди, ціни на сировинні товари стали бульбашкою, ринки акцій зросли, а фінансові установи з Волл-стрит констатували неймовірні прибутки (Wray 2008а; 2009).

Усе це з тріском почало валитися навесні 2007 року, коли світова економіка ввійшла в найгіршу з 30-х років ХХ століття кризу (врятувалися лише деякі держави — зокрема Китай, який не дозволив тотальної дерегуляції фінансових ринків). Щоб переконати фінансові ринки в тому, що вони контролюють ситуацію, найбільші центральні банки світу вдалися до агресивних кроків. Але згодом стало очевидно, що пониження процентних ставок — по суті, до нуля — не дає жодного ефекту. Криза посилилася: зросло безробіття, впав роздрібний продаж, стався найбільший крах ринків нерухомості з часів Великої депресії, — і приватні фінансові інституції одна за одною йшли на дно. ФРС позичала резервні гроші, викуповувала проблемні активи, а також гарантувала зобов’язання приватних установ. Казначейство США брало приклад із ФРС і зі свого боку фінансово підтримувало економіку — і навіть націоналізувало автопромисловість США. Загальні витрати уряду Сполучених Штатів, позики та гарантії (і від ФРС, і від казначейства) зросли до понад 29 трлн доларів США (що вдвічі перевищувало ВВП країни) — і здебільшого все намарно. Ось вам