Річард Адамс - Небезпечнi мандри

На цей час уже свінув світ і в небо злетіли перші жайворонки. Наблизившись до великого кільця в’язів, кролі знов почули шелестке зітхання листя вгорі. Ось вони вже й добулися нагору, перед ними постав двір ферми з усіма коморами й повітками. То тут, то там подавали вже голос пташки. Просто попереду, в дальньому кінці подвір’я, стояла собача будка. Собаки не видно було, але мотузок, прив’язаний до кільця на пласкому даху будки, тягся вниз і губився за критим соломою поріжком.

— Ми не спізнились — звірюка ще спить! — мовив Ліщина. — Гляди ж, Кульбабо, не помиляйся! Заляж ось тут, у траві, навпроти будки. Коли я перегризу мотузок, ти побачиш, як він упаде. Якщо пес не захворів чи не оглух, він на той час уже прокинеться. Ти повинен виманити його на себе, щоб він погнався за тобою аж до самої дороги. Ти прудкий, тож подбай, щоб він не загубив тебе, щоб весь час біг за тобою. Доведи його до Ожини — оце все, що від тебе вимагається!

— Якщо ми ще побачимося коли-небудь, Ліщино-ра, з наших пригод ми складемо найкращу в світі казку! — сказав Кульбаба, ховаючись у траву.

— І ти її розповідатимеш! — мовив Ліщина.

Йому паморочилась голова від суміші сильних запахів: квітучі флокси, попіл, коров’ячий гній, собака, коти, кури, стояча вода. Ось він уже й підкрався ззаду до будки, що тхнула креозотом і смердючою соломою. Під задньою стінкою будки лежав пошарпаний сніп околоту — з нього, певне, смикали солому собаці на підстилку й завдяки сухій погоді лишали тут, не ховали в укриття. Хоч у цьому та поталанило трошки! А то хтозна, як би йому довелося видиратися на дах будки. Ліщина поліз по снопу. На оббитому повстю даху лежав драний, мокрий від роси шмат старої ковдри. Ліщина сів на задні лапи, принюхався й поклав передні лапи на ковдру. Вона не сповзала. Тоді підтягся і опинився на даху.

Чи багато наробив він шуму? Чи не пробився його запах до собачого носа крізь дух дьогтю, гнилої соломи й фермерського подвір’я? Він почекав, ладний зіскочити й тікати при першому порухові собаки в будці. Але все було тихо. Задихаючись від жахливого собачого смороду, борючись із жахом, що кожною клітинкою його тіла кричав: тікай! рятуйся! — він поповз уперед, до кільця, угвинченого в дах. Кігті його трохи шкряботіли, й він знов зупинився. Але ніде ніщо не ворушилось. Тоді він нахилився й куснув товстий мотуз.

Ця робота виявилась легшою, ніж він сподівався, Легшого, ніж було там, на річці, на човні! Мотузок, що тримав човна, був промоклий наскрізь, гнучкий, слизький, волокнистий. А цей, собачий, дарма що такий самий завтовшки, всередині був сухий, легкий. Гострі різці Ліщини невтомно працювали, й він відчував, як рвуться сухі волокна. От уже й половину роботи зроблено!

Раптом собака важко заворушився в будці під ним, потягся і позіхнув. Мотузок трохи натягся, зашелестіла солома. Хмарою піднявся вгору осоружний собачий сморід.

«Тепер уже й не страшно, якщо пес мене вчує, — подумав Ліщина. — Аби тільки швидше перекусити мотуз! Аби тільки встигнути хоч стільки вгризти, щоб мотуз перервався, коли пес сіпне його!»

Ліщина ще трохи попрацював зубами, а тоді випростався, щоб передихнути, й глянув туди, де вичікував Кульбаба. І враз очі його розширились, весь він закляк від жаху. В траві за Кульбабиною спиною припала до землі кішка з білими грудьми. Її очі були широко розплющені, хвіст сіпався з боку в бік. Кішка бачила їх обох: і Кульбабу, й Ліщину! Ось вона підповзла ще ближче до Кульбаби. А той лежав собі тихенько, як йому й велено, і не зводив очей з отвору будки. Ось кішка вся напружилась, приготувалася до стрибка!

Не подумавши навіть, що він робить, Ліщина тупнув лапою по дахові будки. Аж двічі тупнув, а тоді повернувся, щоб зіскочити на землю й тікати. Кульбаба, вмить зреагувавши, кулею вискочив із трави на всипане жорствою подвір’я. Тієї самої миті стрибнула й кішка, приземлившись точнісінько там, де доти лежав Кульбаба. Гучно гавкнувши двічі, пес вискочив із будки, зразу ж побачив Кульбабу й кинувся до нього, натягши мотузок до краю. Одну секунду мотузок протримався, а тоді луснув — Ліщина не догриз якесь там волоконце. Будка сіпнулася вперед, нахилилась, а тоді гупнула, впавши назад. Ліщина уразу ж утратив рівновагу й важко полетів додолу, впавши на хворе стегно. Згарячу замахав безпомічно лапами, а тоді затих.

Собаки на подвір’ї вже не було. Гострий біль пронизував стегно, але Ліщина зрозумів, що якось та зможе рухатись. Він згадав: по той бік подвір’я — комора з піднятою над землею підлогою. Дошкандибати туди, залізти під підлогу, а потім — далі, до канави… Він звівся на передні лапи.

Тієї миті щось його збило з ніг і придавило до землі. Легко, але гостро, дошкульно закололо в спину. Ліщина сильно вдарив задніми лапами, але попав у порожнечу. Він повернув голову. Лежачи на ньому впоперек його тіла, його притискала до землі та сама кішка. Її вуса торкались його вуха. Великі зелені очі звузились, зіниці стали чорними вертикальними щілинками від сонячного світла. Вона злісно дивилася просто йому в вічі.

— Ні, не втечеш! — просичала кішка.

Жовтоцвіт видерся нагору по крутій стіні щойно виритого тунелю й присів біля Звіробоя в широкій виямці.

— Більше рити нічого, пане! — доповів він. — Якщо хтось туди спуститься, дно так і провалиться під ним.

— А ти втямив, що там, нижче? — спитав Звіробій. — Куди ми втрапимо: у нору чи в спальне лігво?

— Я певен, що втрапимо в лігво, пане! — відповів Жовтоцвіт. — Відчувається, що внизу там незвичайно велика порожнеча!

— А як тобі здається, чи багато там кролів?

— Я не чув звідтіля ніяких звуків! Та, може, вони зачаїлись, щоб напасти на нас, коли ми вдеремось до лігва?