Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

здається підозрілим, що його дружина так настирливо хоче зблизитися з моєю Любою, зі мною… Навіть обіцяла Любі посприяти з квартирою… Підозрілими є її натяки на те, що я не вмію жити…

— Але ж ти цієї справи не ведеш?

— Зате дружу з тобою.

— Не забувай, Павле, що… А втім, може, тобі й справді клюнути на вудочку, що закидає дружина однофамільця Власюка — начальника райсільгоспуправління.

— Тоді доведеться втягувати й Любу, а я цього не хочу. Досить того, що вже кілька разів я вдавався до її допомоги.

— Вона в тебе зразкова дружина міліціонера. Так що обмізкуй цей варіант, бо я, зізнаюсь, теж не зовсім вірю ревізорам. А зараз, — слідчий глянув на годинник, — приведуть на допит Власюка. Мопсе, подивишся іще раз на цього птаха?

Власюк зайшов до кабінету. Обличчя бліде, гостро повипиналися вилиці, в густій русій чуприні сріблилася сивина. Слідчий запросив сісти й одразу спитав:

— Щось надумали?

Власюкові випалені болем шлунка губи ледь помітно ворухнулися, права рука потяглася до кишені й безвільно впала на півдорозі. Сивокінь, поглядаючи на Павла, мовчав, але той не збирався втручатися в допит, і слідчий провадив далі:

— Якщо не хочете говорити ви, тоді почну я. Найперше — скажу: як не викручувалися, а комбінацію з тільними коровами врешті ми відгадали. До слова, серед осіб, які здавали худобу на відгодівлю, за півтора року двічі зустрічається й ваше прізвище. Сподіваюся, не станете заперечувати, що ніяких бичків ви не здавали, бо у власному господарстві, крім свиней та курей, більше нічого не тримали. Чи, може, помиляюся?

Власюк, не підводячи голови, промовив одними губами:

— Не тримав.

— Може, заразом дасте відповідь і на друге запитання: ті бички були платою за постачання тільних корів?

— Я вже не пам'ятаю…

— Склерозом ніби не хворієте, щоб забути. І гроші ніби немалі, біля двох тисяч. Будемо вважати, що вони осіли у вашій кишені. Чи, може, з кимось поділили?

— Грошей тих не бачив, — голос у Власюка був хрипкий, немов застуджений.

— А хто їх отримав? Чого мовчите? І скільки вже будете тягнути на свою голову злочинів? Сподіваєтеся, що вас виручать? Так цим ілюзіям пора б уже розвіятись. Ніхто вам не допоможе. І ніщо не допоможе. Крім вас самого. Той, хто штовхнув вас на злочин і з ким ви ділили крадене, навіть не скаже вам спасибі. Зрештою, якщо не хочете подумати про себе, подумайте про свою дружину, доньку, про батьків своїх подумайте — людей чесних і порядних. У батька вашого серце хворе… А ви на що перевелися? Сивіти почали… Зосередьтесь на мить і гляньте у своє майбутнє. Хто, ну хто довів вас до такого? — слідчий говорив запально, обличчя його напружилося, від недавньої утоми не лишилося й сліду.

Але Власюк був незрушний.

57

На комбікормовому заводі було сорок вісім вуликів. Облік меду вівся погано. Навіть пасічник не міг точно сказати, скільки його викачувалося.

— Моє діло яке? — говорив. — Щоб наші бджоли були справні, справно мед носили, і щоб мені справно платили заробіток. Все інше — діло начальства.

За свідченням сторожа, найчастіше по мед приїжджала головний бухгалтер заводу Марія Самійленко. Вивозили з пасіки бідонами. Марія те спочатку заперечувала, казала, що коли й брала зрідка, то слоїками, а не бідонами; та згодом, як виставили свідків, котрі бачили, як минулого літа ставили в машину, на якій вона приїхала, бідон і відрову каністру (те ствердив і Пилипчук), зізналася, що так воно й було. Тільки собі взяла каністру, а бідон чоловік увечері на власній машині відвіз Дерев'яному. Той цього не визнавав. Виникла потреба в очній ставці.

Спочатку в кабінет привели Самійленко. Від колишньої пишної молодички зосталися лише великі сірі очі, і дивились вони на світ не злякано і не приречено. Нічого в цих не змінилося й тоді, як упевненим кроком зайшов Дерев'яний. По своєму колишньому головному бухгалтеру лиш ковзнув поглядом і, привітно всміхаючись, звів його на слідчого. Дізнавшись, чого від нього хочуть, спохмурнів:

— Маріє Дмитрівно, ну, для чого ви так? Хіба ж ви мені колись привозили мед, та ще й цілий бідон? Нащо мені стільки? Що я — ним торгувати мав? Я й тут проявив сліпоту, службове недбальство. І все тому, що у господарських питаннях розбираюся погано, тому й крутили ви мною, як хотіли. За це мене, звісна річ, по голівці не погладять. Але ж ви на мене таке звалюєте… Негарно так, Маріс Дмитрівно, дуже негарно. — Мова Дерев'яного лилася спокійно, кожне його слово, кожний порух губ і брів виказували певність у собі, у своїй правоті, і не помічалося в цьому награності — одна гола правда, більше нічого. Самійленко слухала його мовчки, але в її очах зачала прохоплюватися злість, а згодом і ненависть. Як Дерев'яний скінчив говорити, слідчий не поспішав із новим запитанням, сподівався, що ненависть жінки прорветься назовні. Проте вона не подавала голосу.

— Як я вас зрозумів, — обережно заговорив слідчий, — ви, товаришу Дерев'яний, до розкраденого меду зовсім не причетні?

— Чому ж, — зам'явся директор, — я вже говорив: проявив недбальство, більш ніж треба довіряв підлеглим. Ну, і сам, траплялося, простягав руку… Інколи брав якийсь там кілограм. А щоб пудами… Вибачте, але це наклеп.

— Дозвольте, але ваш колишній шофер теж про це говорить.

— Знайшли кому вірити. Коли в Пилипчука вистачило совісті продавати вкрадене Товкачем у мене шкіряне пальто, то від нього можна чекати чого завгодно.

— А вам не здається, що він і Товкач вас усіх трьох обікрали?

— Здається. Чому ж, — спокійно сказав Дерев'яний. — Тільки якби так, ви вже знали б. Он які справи порозкручували. Під моїм носом таке творилося. Зграя, можна сказати, орудувала, і я не бачив. А ви раз-два — і все розкрутили.

— Не все, не все, — м'яко обірвав слідчий. — Головне — попереду. Та давайте розберемося до кінця з тим медом. Отже, ви заперечуєте, що торік, десь у