Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Оригінал чи фальсифікація?

— Ображаєш. — Чіпляю на лице міну враженої гідності.

— Добре, — каже Дайта. — Я перефразую своє запитання: цей текст писала Оксана Забужко чи ти сам його вигадав?

— Звичайно, що сам, — зізнаюся. — Але з її слів та думок.

— Із думок, отже? — Перепитує, прикидаючи на пильне й примружене око рівень моєї неадекватності. — А якщо вона подасть на тебе до суду?

— У такому разі, ми ще й матимемо добру рекламу.

— А нам потрібна реклама?

Безтурботно стенаю плечем.

— Наразі ні. Ми прибережемо її на чорний день.

— Веселенька перспектива.

— Не лякайся, йдеться про чорний день для реклами.

Дайта дивиться на мене поглядом заклинача рептилій.

— Часом я не знаю, коли ти жартуєш, а коли кажеш правду.

— Я завжди кажу правду. Особливо, коли жартую, — кажу я.

Дайта нахиляється й цілує мене в плече. Йде до дверей. Її поцілунок на моєму плечі зостається, мов генеральська зірка. Узявшись за дверну ручку, озирається.

— Взагалі-то, я приходила запитати, чи тобі не потрібна моя допомога?

— Ще й як! — відповідаю. — Зверни увагу: за весь цей час ніхто до нас не увірвався. Ми цілком могли б заходитися вирішувати питання поповнення нашої сім'ї.

— Це тепер так називається?

Дайта повертається.

Із гуркотом розчахуються двері.

— Тату, кіно про війну розпочинається, — кричить Міка (ніколи не забуває мене залучити до свого улюбленого заняття), хекаючи, ніби за ним хто гнався. — Будеш дивитися?

— Ні, дякую, я про війну вже книжок начитався.

— А-а! Ну, добре. Я тобі потім розповім, хто там переміг.

З таким самим грюком двері зачиняються.

— Не з нашим щастям. — Зітхає Дайта.

Я киваю. Морщу чоло. Піднімаю догори на знак уваги вказівного пальця.

— Теза: текст як війна. Розпочни з перемоги — не буде чого закінчувати.

— Звучить як реклама.

— Угу, у її чорний день. І антитеза: війна як текст. Можеш не писати — не пиши.

— Це ти щойно придумав?

— Еге ж, мабуть, із переляку, коли Міка дверима бабахнув.

— Може, тебе частіше лякати треба?

— Думаєш, воно того варте?

Дайта серйознішає.

— Ти мою думку знаєш. Я дочекатися не можу, коли твій текст закінчиться. Ніби це справді війна. Якби моя воля…

Спиняю її жестом. Знову вказую пальцем у стелю.

— Теза: текст як спосіб пригадування. Не муч пам’яті — інакше дізнаєшся те, чого не було. Антитеза: текст як спосіб забуття. Незнання не звільняє від відповідальності.

— Що цього разу тебе налякало?

― Вираз твоїх очей.

Дайта недовірливо мружиться.

— То все-таки, твій роман — це спосіб пригадування чи забуття?

Знизую недавно поцілованим плечем. Чомусь цей рух дається мені важко.

Пригадується вірш Юрія Левітанського. Не втримаюся, щоб не зацитувати його повністю: «Ну, что с того, что я там был. / Я был давно. Я все забыл. / Не помню дней. Не помню дат. / И тех форсированных рек. / (Я неопознанный солдат. / Я рядовой, я имярек. / Я меткой пули недолет. / Я лед кровавый в январе. / Я прочно впаян в этот лед — / я в нем, как мушка в янтаре.) / Но что с того, что я там был. / Я все избыл. Я все забыл. / Не помню дат, не помню дней. / Названий вспомнить не могу. / (Я топот загнанных коней. / Я хриплый окрик на бегу. / Я миг непрожитого дня. / Я бой на дальнем рубеже. / Я пламя Вечного Огня / и пламя гильзы в блиндаже.) / Но что с того, что я там был, / в том грозном быть или не быть. / Я это все почти забыл. / Я это все хочу забыть. / Я не участвую в войне — / она участвует во мне. / И отблеск Вечного Огня / горит на скулах у меня. / (Уже меня не исключить / из этих лет, из той войны. /Уже меня не излечить / от той зимы, от тех снегов. И с той землей, и с той зимой / уже меня не разлучить, / до тех снегов, где вам уже / моих следов не различить.) / Но что с того, что я там был!..»

— Насправді ж, я вже тобі це казав, байдуже, пам’ятаю я війну чи ні, головне, щоб вона про мене забула. А щодо тексту, то це просто текст. Текст, у якому ми щойно хотіли зайнятися коханням.

Дайта мовчки всміхається.

— Хочемо, — поправляю себе, — все ще хочемо…

Час завершувати цей текст, цю війну і повертатися в обійми до Дайти.

Пора!

Але так само, як не знав, із чого розпочати цей роман, тепер не відаю, чим його закінчити. Я так давно пишу цю книгу, що вже забув, із яким наміром її розпочав. Пам’ятаю тільки, що мотивація була поважна. Єдине, що для мене очевидне: на початку я був більшим оптимістом, ніж наприкінці. Звісно, читач зробить власні висновки, відстеживши мій шлях від старту до фінішу. Я ж наразі говоритиму про речі, не відтворені в письмі. Цебто, не про те, як я впливав на цей текст, а як процес його формування подіяв на мене. І хоча Моем застерігав: «Письменникові належить пам’ятати: не можна надто багато роз’яснювати», — чинитиму не на догоду правилам, а керуючись переконанням, що було би нечесно приховати від читача своє збентеження. Я почуваюся розгубленим. Так, ніби я цим текстом збирався врятувати комусь життя, а тепер переконався, що це марна затія.

— Ну, тату, ти загнув!

Це — Дайта, моя дружина. Кожен порядний письменник мусить мати дружину, інакше хто