Лариса Юріївна Копань - Пульсари

class="book">Продовжувати розмову було неможливо. Психолог терпляче і, здавалося, зовсім спокійно чекав, поки закінчиться татакання, від якого лихоманило бетонні стіни. Подивився вслід дівчині-обліковцю, яка саме було проходила повз них із записничком в руках, та, злякавшись громовиці, на мить зупинилась, закліпала в такт ударам очима, зіщулилась і, зблискуючи коліньми, пострибала геть. «Необстріляна вчорашня школярка», — скоряючись професійній звичці, зробив логічний висновок Психолог.

Про дислокації він чув, проте зовсім не уявляє, що воно таке. І, хвала творцеві, благополучно здравствує без них. Так що й Віталик проживе — то правда. Але ж у металознавстві, де намічали Віталикові стежку, щоб переконатися в можливостях штучного — нештучного інтелекту, без цих дислокацій важкувато просуватися.

— А навіщо мені ваша скеля? Може, з мене досить оцієї окалини? — показав Віталик кочергою на іскри, що хортами вискакували з-під молота.

Психолог уже давно кинув би опікунство над цим здорованем, але ж скільки ще нерозв’язаних проблем! От чому він орудує лівою з витатуюваним «Аве Марія»? Адже раніше… до зростання-переростання… він вправно тримав келиха правицею і контрольні роботи в школі саме нею списував. Якщо є щось таке — не вживатимемо старого терміна «душа», а скажемо по-новому — «гени», що переносять дух доброти і трудолюбства від батька до сина, то Віталик повинен працювати правою, а він орудує лівою…

— Мене шанують тут за те, що вмію і свій і чужий задум виконати з точністю до мікрона. — Віталик посунув металевого плескача у піч. — А спробуй не так ударити чи не так розігріти — і місячна робота всієї лабораторії може полетіти… ясно куди. Найскладніші замовлення Яремака тільки мені довіряє. Людям радість, мені втіха. То навіщо ловити журавля на вечірньому факультеті?

— Як же так, Вітю… — Психолог намагався настроїти співбесідника на логічне мислення, — як же так… Технічний прогрес неможливий, якщо всі куватимуть… До того ж у тебе такі здібності, а ти без диплома…

— Хе-е! — невідомо кому адресував Віталик своє презирство — прогресові чи диплому. — Недавно ітеерівці екзамен складали. Так, вірите, половина з них не могла сталі від простого заліза відрізнити. А є в нас начальник один, так просив хлопців попригвинчувати йому шпінгалети, бо холодно в новій квартирі. Я так думаю, що тому начальнику диплом заважає: тільки хоче чоловік взяти терпуг чи обценьки, а палітурки йому стук-стук: «Ти ж інженер! Хіба це твоє діло?» — і падає інструмент з рук, і вже сталі від заліза не відрізнить. От вам і прогрес.

— Ну, Вітю, ти ж знаєш, що у великій отарі не без паршивої вівці.

— Одійдіть трохи, бо через вас ще перегрію. — Лівою рукою Віталик заграв на пультових кнопках молота, для чого йому довелося стати до нього боком, адже сконструйований молот не для шульги.

Вихопивши з печі розжарений плескач, Віталик застукотів по ньому ручним молотком, перетворюючи на вузлуватий корінь. Та через якусь хвилину Психолог уже виразно побачив на ковадлі гілку з двома каштановими листками.

Тим часом Віталик узяв із шафки викуваний раніше каштановий бутон, розігрів його разом із гілкою і кількома ударами скріпив їх навічно.

— Блоху підковуєш в обідню перерву, — ущипливо мовив Психолог, не в змозі, однак, відірвати погляду від казкового витвору. — Ліва робота лівші…

— Це не халтура, — спокійно відповів Віталик, — ще ось прироблю до гілки курча — і готово…

— Що-що?

— Курча. Верхуша ніколи не шарпав мене, як автомат із газованою водою. Він вірив у чудеса… Він заповідав… У його честь зроблю… — Віталик провів рукавом по обличчю, вимазавшись чи то мазутом, чи окалиною. — 3 чотирма ніжками. А наука без мене обійдеться. Ціну їй я знаю, але кожному своє.

— У тебе ж здібності які,  — не здавався Психолог, — ти ж фізичний довідник напам’ять вивчав.

— А я й тепер на пам’ять не скаржусь. Хоч і телефонний можу вивчити. Тільки смаку до сухих цифр не маю. Я і в технологічний не хотів, дядько мене туди втокмачив, ну а вдруге — то вже ви мої стрілки переводили. Але їхати по ваших рейках не хочу. Навіть із вдячності за те, що разом з оцим, — показав на «Аве Марія», — воскресили бажання на рашпілі вузлики в’язати.

Віталик виважив у руці гілку, змахнув нею, наче віялом, знов виважив.

— Ні, замала для Верхуші. Йому треба гібрид лавра з терном, а ще краще — лавровишню. І жовтогарячого чотириногого півня викую. Даремне ви з старого глузували.

— Я?..

— Не ви, так інші.

НОЇВ КОВЧЕГ

Старий динамік епохи розквіту на землі вокально-інструментальних ансамблів захрипів з-під стелі, вихлюпнув тривожні слова і покотив їх кураєм уздовж підземного коридора. Марія зрозуміла, що її запрошують… що їй пропонують… що їй наказують негайно зайти в блок відтворення службового персоналу. І поки вона поспішала туди, динамік шипів і кашляв, скликаючи вільних від чергування спеціалістів. Певно, щось скоїлося, раз увімкнули таку розваль. Марія намагалася бігти, однак помітного прискорення це не давало, наче бігла вона супроти руху ескалатора.

Довкола столу, що стояв посеред родильної зали і завжди був стерильним, юрмилися злякані жінки.

— Що тут у вас? — Марія намагалася протовпитися, але це їй не вдавалося, бо кожна служителька часу теж хотіла розштовхати інших, щоб поглянути на стіл.

— Та що тут стряслося?! — хрипко вигукнула Марія, і, почувши цей простуджений голос, служительки вмить розступилися.

Марія підійшла до столу: на простирадлі лежало мокреньке червоненьке дитя із скрюченими ніжками і