Ігор Ільюшин - Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

довелося залишити останнє. Втрата села Чмикос німецьким військам розширила поле діяльності у східному і південному напрямках.

8 квітня 1944 р. під Владинополем аківські загони отримали перший союзницький повітряний вантаж зі зброєю і боєприпасами, що прибув з Італії. Однак значення цей вантаж мав, передусім, не воєнне, а психологічне, оскільки доводив, що польська волинська дивізія не самотня. Зазначимо, що рішення західних союзників Польщі, прийняте під час серпневої 1943 р. зустрічі У. Черчіля і Ф. Рузвельта у Квебеку (Канада), про неможливість залучення АК до участі в англо-американських військових операціях у Європі і надання аківському підпіллю військової допомоги у підготовці до загальнонаціонального повстання значно обмежило цю допомогу, до того ж зробило її значною мірою «нелегальною». Західні союзники Польщі були згодні надавати фінансову допомогу лише для проведення антинімецької розвідницької і сабатажно-диверсійної боротьби, яка мала здійснюватися, головним чином, на користь СРСР[674].

9–10 квітня тривали бої в районі сіл Замлиння, Пустинка, Ставочки, Ставки, Овлочим. Маючи значну кількісну й технічну перевагу, німці намагалися оточити дивізію і знищити. Командувач дивізії, передбачаючи, що польські загони не витримають подальшого тиску противника, вирішив повернутися на правий берег Турії, якомога ближче до радянських військ. З метою підготовки місця для здійснення переправи і встановлення зв’язку з радянським командуванням на схід було направлено ескадрон поручника Є. Неймана. Однак як тільки він наблизився до річки Турія, у визначеному для переправи районі ескадрон було обстріляно з протилежного берега радянською артилерією. Невдовзі з’ясувалося, що польські загони були помилково обстріляні новоприбулими на східний берег Турії військами 52-го гвардійського кавалерійського полку зі складу радянської 15-ї гвардійської кавалерійської дивізії під командуванням підполковника Романенка.

Після узгодження ситуації було вирішено спробувати перехопити ініціативу і розпочати наступ на німецькі позиції на обох напрямках: північному, в районі діяльності угруповання «Громада», і південному, в районі діяльності угруповання «Основа». Наступальні дії дивізії мали підтримати два радянські гвардійські кавалерійські полки — 52-й і 54-й. 52-й полк був скерований до володимирського угруповання, а 54-й залишився при ковельському. Початок наступу було заплановано на 12 квітня.

Цього дня польські загони майора Шатовського і радянський 52-й полк кавалерії розпочали наступ на німецькі позиції в напрямку сіл Чмикос, Олеськ, Ставочки, Овлочим. Одночасно загони капітана Жаняка і радянський 54-й полк кавалерії атакували німецький гарнізон у Володимирі-Волинському, де до цього часу протягом усієї першої декади квітня польські позиції зазнавали масових бомбардувань з боку німецької авіації. Наступальні дії польських і радянських частин не мали успіху. Німці перехопили ініціативу і, атакуючи великими силами з півночі (від Любомля) і з півдня (від Устилуга і Володимира-Волинського), в районі мосурських лісів оточили 27-му Дивізію.

Починаючи від 16 квітня протягом чотирьох днів польська дивізія вела бої в оточенні в мосурських лісах. Командування зробило спробу вийти з нього в напрямку села Пісажова Воля з подальшим переходом через річку Турія. 18 квітня, за не до кінця з’ясованих обставин, у районі хутора Добрий Край загинув командувач дивізії підполковник Я.-В. Ківерський[675].

Ще до вступу в мосурські ліси, 15 квітня, підполковник «Оліва» надіслав до ГК АК депешу, у якій повідомляв: «Прошу зробити радіоповідомлення про те, що на Волині воює польська частина регулярного війська. Прошу, щоб справа 27-ї Дивізії піхоти польською вищою владою була врегульована з Москвою. На нашу територію підходить польське партизанське угруповання Сатановського з метою дістатися за Буг. Має пропагандистські завдання. Комуністів — 15%. Нав’язую з ними контакт»[676].

В одному з останніх радіоповідомлень командувача дивізії, зробленому, напевно, вже напередодні його загибелі, мова йшла про те, що польські загони знаходяться на схід від району сіл Коритниця — Кладнів, що вони взагалі втратили контакт із Червоною армією і вимагають негайно встановити радіозв’язок з Москвою[677].

Після загибелі підполковника «Оліви» командування дивізією на деякий час перейняв на себе майор Я. Шатовський. Він змінив попереднє рішення щодо виходу з оточення у східному напрямку, оскільки це було нереально. Найбільш можливим напрямком відступу був північний, до району жемлицьких лісів, а звідти — до смолярських лісів. До 20 квітня дивізія вийшла з мосурських лісів до району села Замлиння. У ніч з 20 на 21 квітня основні її сили подолали залізницю Холм — Любомль у районі Ягодина і вступили на територію Полісся.

Унаслідок квітневих боїв і виходу з німецького оточення польська дивізія втратила приблизно 350 бійців, близько 160 було поранено, близько 170 потрапили у полон, близько 1600 осіб відбилися від основної частини дивізії і розпорошилися по всій території західної Волині. У полон потрапили також близько 90 осіб, більшість із них — тяжкопоранені з польового шпиталю, який 23 квітня в мосурських лісах захопили угорці[678].

Наприкінці квітня 1944 р. майже 3,5 тис. бійців дивізії розташувалися в шацьких лісах за р. Припять, у районі сіл Мельники — Одалейки. 3 травня дивізію очолив майор Штумберк-Рихтер. Майор Шатовський надалі залишився командувачем угруповання «Громада». Керівником штабу став капітан Клімовський.

Через складні умови, у яких опинилися солдати дивізії на території поліських боліт і лісів, брак продовольства, достатньої кількості одягу і взуття, постійні німецькі атаки, нарешті, через брак допомоги з боку радянських військ багато польських партизанів втратили віру у можливість і навіть сенс подальшої боротьби. Люди цілими групами дезертували. 12 травня відбулася реорганізація загонів дивізії. Певною мірою було змінено командний склад середньої ланки і скорочено особовий склад штабу. Цього ж дня бійці дивізії вдруге прийняли присягу на