Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

собі навіть появу справжньої поваги до воєводи, як виключно шляхетного пана. Сподобався і він Собеському різномисленням і обізнаністю із навколишніми подіями. Обом було ясно, що і один, і другий говорили не тільки від себе, і не про свої лише гризоти.

— Мушу зауважити, милостивий пане Іване, хоч ти й продаєш рибу, яка ще плаває в морі, але мова твоя варта уваги, бо я вивів з неї для себе, що ваш гетьман має принаймні трьох справжніх рицарів у краї, і ім'я їм — Богун, Сірко та Філон Гаркуша, який в Пінську наступив на карк Кшиштофу Тишкевичу,— сказав щиро Собеський, розправляючи кінець опущеного вуса.— Незабаром світатиме, то, може, підемо вже на спочинок? — поклав він на попільницю вигаслу файку і почав зводитися із фотеля, давши поблажливо зрозуміти й Сіркові, що на сьогодні досить і розмов, і вражень...

Згодом Сірко зауважив, що його бесіди, як і стосунки з вельможними, дещо поміняли Собеського, бо гостили його не як рятівника-збавителя з неволі, а як чільну особу Гетьманщини.

«А таки має рацію пан Іван, що ми самі собі шкоду чинимо війною з козаками,— повторяв господар подумки.— І про державу-сусідку, яка відгородить нас від гвалтівців з полудня і сходу, він слушно говорив, бо що буде з нами, коли воюватимемо на чотири боки? Адже і сейм замтузний, і воєводи деякі корону по смерті Яна-Казимира згодні дати цареві за свій покій і маєстатства... Мушу зустрітися із єгомосьцем крулем, як обіцяв, з гетьманом коронним Станіславом Ланцкоронським, і то конче!» — вирішив Собеський по отих «укладних перетрактаціях», як жартівливо називав свої бесіди із Сірком...

В останній день гостини Сірко їздив із синами на конях до лісу і там розмовляв з ними, як з дорослими, сам на сам. Він наказував їм шануватися, всього вчитися, в розмові бути витриманими, в листах додому нічого не писати поганого про родину воєводи. При можливості він навідає їх обов'язково, хоч, може, й не швидко. Сини, звичайно, як не було їм добре, були засмучені.

Прийшов і кінець гостюванню у воєводи. Для козаків-супровідців гостини тяглися довго, для Сіркових хлопців вони пролетіли швидко, а сам Сірко, ще не попрощавшись, жив уже своїм краєм і людом. І Петро, і Роман кривилися, передбачаючи розлуку з батьком, але не плакали, навіть вигляду не подавали. За сніданком всі були розкуті, пили, жартували, бажали добра і здоров'я, Собеський переказував вівати Богунові, Гаркуші, Виговському, Яненку, Раковичу, Іванові Нечаю, Петрові Дорошенку, Григору Лісницькому, Раковському, Забілі, Дорошеві, Сомкові, Золотаренкові, Пушкареві і цілому гурту інших, з чого Сірко зробив висновок, що господар обізнаний зі становищем у Гетьманщині, що неназвані Хмельницький і Капуста — безнадійно не варті нічого для Яна Собеського.

«Ти бач, бенеря,— подумав Сірко,— як він знає наших регіментарів. І не подумав би. З кимось таки має зносини з кола гетьмана?» — впевнявся і питав сам себе...

Собеський поїхав проводжати Сірка і супровід. Були якийсь час на відстані від решти, попереду, лише перекидаючись словами про побачене в путі, його особливості і історію, яку Собеський знав досконало і вмів викласти. Сірко перепитував, вияснював, вже вкотре зрозумівши втрату в своєму невишколі.

Був ранній підобід, як прийшов час прощатися. Сонце ще серпанило поранковою вологістю, небо сизіло перламутрами хмаринок і оксамитом склепіння-фірмаменту, теплий легіт провівав тіла приємним лоскотом і розширяв ніздрі пахощами, бо навколо буяло зело і зілля. Вершники спинилися і якийсь час стояли мовчазні, ніби поминаючи щось втрачене безповоротно.

Наступного дня,— а був він від самого ранку яскраво-світлим, тихим, теплим, росяно-свіжим і чистим,— зичливо і тепло попрощавшись із господарем, Сірко по сніданку вирушив на Вороновицю. В путі він ще був під враженням розмов із Собеським, подумки полемізував з ним і шкодував, що багато чого не сказав або не зумів сказати.

«А дійсно, мало польських воєвод, які б так ставилися, як пан Ян, до козацької Гетьманщини,— робив він аналіз.— Більшість їх не може змиритися з утратою зисків, маєтностей, станів і грабувань. Дивиться на нас, як на збуйців, ворохобців, заколотників, хоч ніде правди діти, і те в нас є в безвиході та всіляких лихах...»

Їхав і бачив то мовчазні царинки, незасіяні і зарослі бур'янами, то городи незасаджені, то порожні дворища і колиби з вибитими віконцями і без дверей, а в окремих селах попутних вціліли тільки поодинокі оселі, бо решта були то спалені, то розвалені ядрами із гаківниць. Попадались нечасто і люди, що вешталися, як після пожежі, кілька уцілілих коминів у геть зруйнованих хатах, над якими підіймався димок, а коло уцілілих пічних челюстей поралися бабусі й молодиці, варячи якусь їжу. Садки, правда, були і тут зеленими, як і все по навкіллю всюди, відцвітали акації, пахнучи медово-солодко і п'янко, у водоймищах скрекотали жабки, у небі лежали, що на покошеній сіножаті, перисті валки хмарок, і все було Сіркові рідним, хоч і покривдженим та поруйнованим...

— Чував про вас, полковнику, немало усякого від покійного пана Максима Нестеренка, могилівського полковника, від пана наказного Богуна, а тепер ще й від Карпа Капусти та охочекомонців-доброхітців, яких ви приправували сюди,— моложавий немирівський сотник Василь Татища після вітань повів Сірка в свій курінь, вдовбаний у гору.— Я був сотником у Рашкові, Могилянського полку, під чільством вашого побратима пана Максима, то набачився всього. По Охматовській битві ми знову вернулися сюди, але, правду кажучи, полк наш поліг тоді, і лишилося нас всього кількасот, та й ті на ладан дихали. Так що спасибі вам і за доброхітців, і за відновлення Могилянського полку.

— Могилянського полку? — перепитав Сірко, всаджуючись на огребок сіна.— Звідки взявся такий? — дивувався він.

— Чував, що є, і дуже радий, бо і ординці поки що не потикаються за ясиром. У нас, даруйте, давно не Корсунь, як бачили і в путі, і тут, але чим багатий, тим і радий.— Татища почав гостити прибульця вечерею. Появився і Лавро