Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Куканя, від’їжджаючи до Італії завойовувати світ (уже втретє в житті). Ось що він їм сказав:

— Веритарії, друзі й брати мої, я вас покидаю, але ненадовго, з більш ніж поважної причини, про яку не мушу розводитись, бо ви всі вже більш-менш знаєте чи принаймні здогадуєтеся, про що йдеться. Я повернуся до вас, щоб закликати вас до дальшої спільної праці й іти разом з вами до чимраз вищої й вищої мети. Лишайтесь вірні думкам та ідеалам, що досі обумовлювали всі наші спільні дії, й завжди пам’ятайте ту першу й головну засаду, з якої випливають усі інші, тобто: правда занадто поважна річ, аби з нею робити фокуси, бо так само як усе походить з одного, так і правда завжди одна.

— Правда завжди одна! — хором закричали веритарії, впавши на коліна перед героєм, що прощався з ними, а жінки підносили до нього немовлят, щоб він їх поблагословив. Це. була така зворушлива сцена, аж сам проповідник Медард, який завжди дбав про те, щоб останнє слово було за ним, не знав, що до цього докинути.

— Шевальє де ла Прері, — вів далі Петр, — ви згодні заступити мене на час моєї відсутності?

Шевальє відповів згодою.

— Слухайтесь його наказів, як моїх власних, — сказав Петр веритаріям. — А ти, брате Ажзавтрадома, хочеш супроводити мене в дорозі?

Франта Ажзавтрадома похмуро відповів: «Так», — і ця ствердна, але нерадісна відповідь викликала на обличчях веритаріїв добродушно-насмішкуватий вираз, бо всі знали: закоханий вояк учора наважився признатись уже більш-менш здоровій Лібуші в своїх палких почуттях, але зустрів тільки погордливий сміх. Отже, Петрова пропозиція була саме вчасною, бо для зраненого серця нема кращих ліків, як зміна оточення, подорож.

І ось одного дня, коли шевальє де ла Прері на чолі загону добірних, випробуваних вояків рушив, як досі робив Петр, у інспекційний чи, краще сказати, охоронний рейд, цього разу до Вроцлава та його околиць, веритарії, що лишились у таборі, з подивом помітили: на них, чортзна-звідки взявшись, суне з півночі похідним строєм, під гуркіт барабанів та спів дудок ціла хмара війська.

По мундирах і прапорах неважко було впізнати Вальдштейнових цісарців. Підійшовши на постріл, вони викотили наперед гармати, захистили їх кошиками з землею, а тоді зразу почали обстрілювати табір веритаріїв гранатами й запалювальними ядрами. А коли все — намети, халупи, повітки, вози, стайні — охопило полум’я, цісарці кинулись в атаку. Коли шевальє де ла Прері повернувсь увечері додому зі своїми людьми, жоден таємний дозор не спитав у втомлених вояків пароля й не дав їм відгуку, що все гаразд і можна їхати далі. А там, де ще на світанку стояв чудово обладнаний військовий табір, повний дисциплінованих веритаріїв та їхніх дружин і дітей, тепер були тільки димучі недогарки, попіл, сморід, груз, кров та вирви від гранат, людські й кінські трупи. На землі валявся й казан із червоною рідиною, в якому веритарії тримали свою спільну скарбницю. Його коштовний вміст щез, а гілля велетня-дуба, що затінював Петрів намет, тепер повалений і потоптаний, гнулося під вагою десятків закляклих тіл, розвішаних на ньому.

Кукань, зрадник, віроломець, брехун, боягуз Кукань твердив, ніби власною рукою вколошкав Вальдштейна, а це дешева брехня, бо того саме сьогодні всі тут бачили живого й здорового: він приїхав подивитись, як його солдати вішають наших братів на гіллі дуба. Це видовище так його тішило, що він аж бульки носом пускав. Таке було переконання, такі слова переходили з уст в уста серед веритаріїв, здорових чи поранених, що пережили катастрофу й ще завидна крадькома повернулись до табору, щоб розшукати й забрати з таємних сховків своє особисте добро, скарбнички з коштовностями та монетами, якими вбезпечувались від перемін долі всі, в тому числі й ті, хто свого часу в Чорному лісі найзавзятіше кричав, домагаючись смерті грішного брата Мартіна. Кукань — страхополох, Кукань — заяча душа, Кукань знав не тільки те, що Вальдштейн живий, а й те, що він хоче нас винищити, а тому вчасно накивав п’ятами. Цьому популярному трактуванню Петрової зради надав остаточної форми проповідник Медард, який теж мав тут свої таємні сховки й задля них мусив повернутись до сплюндрованого табору. А коли вже добувся туди, то зібрав круг себе жменьку нещасливців і сказав:

— Це ж Петер Кукан, хай буде прокляте його ім’я, навчив нас вірити насамперед свідченню своїх чуттів. Чи може бути переконливіше свідчення його зради, ніж погляд на оце дерево, що стало велетенською шибеницею, та на мертві тіла наших братів і сестер?

— Не може! — відповіли веритарії понурим хором.

— Чи можна собі уявити, — провадив Медард, — підступнішу брехню, ніж брехня Куканова, коли він запевнив нас у смерті Вальдштейна, хоч не вбив його, як твердив, а навпаки, запродав нас йому?

— Не можна! — вигукнули веритарії.

— Чи заслужив він за це якнайсуворішої кари? — спитав Медард.

— Заслужив, — відповіли веритарії.

— Значить, засуджуємо його на смерть?

— Засуджуємо!

— А хто зголоситься виконати цей вирок?

— Я, — сказала прекрасна чаклунка Лібуша Кураж, і настала хвилина розгубленого мовчання.

— А ти усвідомлюєш, сестро, — спитав Медард, — за яке завдання, нелегке й для дужого чоловіка, хочеш узятись?

Лібуша Кураж кивнула головою.

— А маєш уявлення, як це зробити?

Лібуша витягла з-за пояса кинджал і замахнулась ним.

— Отак, — сказала вона. — Поїду до Італії, розпитаюсь там, як попасти до Страмби, й переб’ю йому весілля.

— Заріжеш його?

— Заріжу, — підтвердила Лібуша.

Це були прості, але ваговиті слова. Веритарії відгукнулись на них схвальним шепотом, але враз озвався глузливий голос шевальє де ла Прері:

— Спокійно, дами й панове. Будь ласка, трохи логіки. Коли на нас упаде нещастя, ми в розпачі можемо зректися всього: життя, вітчизни, кохання, родини, друзів, становища; тільки логіки не слід би зрікатися, бо поки держатимемось логіки, ми вбережемось від дурної легкодухості й кінець кінцем не