Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

практику. Цей поважний, сумлінний чоловік узявся за жахливо вимучену Лібушу, що вкрай потребувала лікарської допомоги, й успішно лікував її з самовідданою допомогою Франти Ажзавтрадома, який палко закохався в прекрасну чаклунку. Веритарії, ці славні діти, добродушно посміювалися з неприхованої закоханості м’язистого вернидуба й хапалися за боки, коли під час болючого лікування, часом не менш страшного за самі тортури, — скажімо, коли лікар управляв чаклунці звихнуті суглоби або складав докупи поламані кісточки ступень, Франта супроводив Лібушині стогони повним муки скиглінням. Та одна обставина трохи дивувала веритаріїв: Петрові, що врятував її, важачи життям, Лібуша не виявляла й крихти вдячності, а ставилась до нього холодно, коли не вороже. Але такі вже бувають жінки, казали веритарії, балакаючи про Лібушу біля табірних багать.

Минав день за днем, і їх усе більше дивувало, що про Вальдштейнову смерть не чути ні слова. Але їхня віра в Петрову нездатність брехати була така тверда, що нікому з них і на думку не спало йому не вірити. Відень, міркували вони, приховує ту смерть із якихось політичних причин, але довіку таїтися з нею не зможе й одного чудового дня змушений буде все розкрити. А як розкриє, тоді вже й війна невдовзі скінчиться.

В те, що Вальдштейна нема, раптом повірив і найхитріший, найпронозливіший, найпоінформованіший з усіх веритаріїв — Медард. Він же, як ми знаємо, за Петровою спиною мав із Вальдштейном таємні зносини. Після Петрового повернення з Праги Вальдштейнів палац перестав посилати Медардові поштових голубів, і це утвердило Медарда в думці, що Вальдштейн справді вирядився на той світ. А оскільки обережність не буває зайва, він довірчо спитав Петра, чи той справді напевне вбив Вальдштейна, а не тільки поранив. Петр відповів так твердо й однозначно, що Медард відкинув усі сумніви.

Ну, а як же в цю перехідну пору, коли чортове яйце збиралося розколотись, поводився наш герой, Петр Кукань з Куканя? Чудово поводився, будьте певні, поводився так, як годиться справжньому чоловікові, правдивому й чесному. Нічим не виказуючи зрозумілої нетерплячки, що роздирала йому груди, дбав про своїх людей, веритаріїв, щоб їхнє життя не текло марно, не розминалося з метою, яку вони обрали собі.

Коли в середині травня того самого року величезна, сорокатисячна армія, яку називали Вальдштейновою, або цісарською, рушила на схід, у Сілезію, покинули свої зимові квартири в Тюрінзькому лісі та рушили за нею й веритарії. Петр і далі водив своїх вояків у каральні походи проти грабіжників та насильників, тож веритарії не могли йому закинути нічого. Але виконував свої щоденні обов’язки вже зовсім машинально, занепокоєний і схвильований думкою, чи мрії його молодих літ про врятування людства, яких він давно зрікся, збагнувши їхню нездійсненність, не мали все ж таки певних підстав, навіть більше: чи не були вони виявом його незвичайної натури, його-як хтось колись сказав йому — благословенності? Можливо раніше це виявлялося тільки в його месіанських схильностях та мріях і мало дати плід аж тепер, коли він, Петр, дійшов літ зрілості? Вальдштейн перед своєю смертю в підземеллі власного палацу, можливо, просто плескав язиком, але ті його балачки здавались настільки логічними, що навряд чи були вигадкою напівбожевільного марнолюбця. Принаймні оті слова про можливий шлюб з однією гарненькою герцогівною свідчили про його добру поінформованість. Але чому ж тоді нічого не відбувається? Чому світ мовчить і ні слівцем не виказує, що потребує його, Петрової, допомоги, його благословенності, його геніальності?

Петр не знав, що справа не посувається вперед так гладенько й однозначно, як він, Петр Кукань з Куканя, хотів би і як він у муках нетерплячки уявляв собі. Проти тих, хто стояв за герцога Страмбського, тобто Петра Куканя з Куканя, існувала дуже одностайна опозиція. Ці люди хотіли посадовити на чеський трон не якогось авантурника, а чоловіка з усіх поглядів випробуваного, герцога Мекленбурзького та Фрідландського, а на додачу ще й Заганського та Глогівського, Альбрехта з Вальдштейна; вони, звичайно, не знали, що того вже нема на світі. Ця опозиція перемагала аж до того фатального дня, коли, як сказано, Міхль розчарував шведів. Тоді шведи враз стали на бік герцога Страмбського. За несповна два тижні до табору веритаріїв на річці Одері приїхала непримітна, невелика, але супроводжувана сильним озброєним загоном карета, що везла двох високих осіб із шведських урядових кіл — один із них був багатий граф, другий зубожілий князь, ні той, ні той не настільки визначні та славні, щоб їхній візит до розбійницького табору (що вдієш — веритаріїв, попри всю їхню справедливість, вважали розбійниками) не справляв враження чогось негожого. Водночас гості були не такі незначні та невідомі, щоб проводир тих розбійників відчув себе приниженим. Герцог да Страмба прийняв гостей ґречно й провів їх через табір, військовий порядок у якому та й дух ревної дисципліни справили на них, зрозуміло, якнайсприятливіше враження.

Познайомивши гостей із двома своїми найближчими помічниками, проповідником Медардом та шевальє де ла Прері, Петр завів їх до свого намету, тепер нап’ятого під велетенським столітнім дубом, що був могутнім і величним уже тоді, коли Христофор Колумб іще тільки задумав плавання довкола світу. Пригостивши їх вином, яке після приїзду шевальє де ла Прері стало значно кращим, і перечитавши привезені ними грамоти — одну з папською печаткою, другу — від шведської королівської канцелярії, він з годину поважно розмовляв з ними.

Протягом тієї години вояки з ескорту високих гостей, утомлені травневою спекою, гомоніли з веритаріями, гасячи спрагу та вимиваючи з горлянок пилюку, якої наковталися за довгу дорогу, й так охоче задовольняли цікавість своїх господарів, що Медардів шпиг, який тим часом підслухував, тулячись під Петровим командирським наметом, зміг потім розповісти Медардові тільки те, що вже знали всі веритарії: шведи справді, як сказав перед смертю Вальдштейн, хочуть посадити Петра на чеський трон. Про Вальдштейнову смерть нагорі й досі ніби не знають, тобто знають про неї дуже добре, бо такого неможливо не знати, але мовчать. Ну, а Петр тепер поїде до Італії, щоб знову посісти своє покинуте герцогство Страмбу і щоб там його звінчали з отією гарненькою принцесочкою, котру веритарії врятували з халепи торік.

Все це звучало так любо, так гарно й симпатично, що всі веритарії радо вислухали короткі, але значущі слова, якими попрощався з ними їхній проводир, Петр Кукань з