Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

— Ти хто такий?

— Ну, гражданін... значить селянин ... (називає село).

— Що тут робиш?

—Ну, значить, коні мені вкрали... Ну, той розшукую — може де впізнаю. Самі, товаріщ, знаєте — на весну без коней ніяк невозможно. А купити другі — нема за що. От, пожалуста, удостовереніє.

Дає посвідку сельради, що він дійсно селянин того села, та що дійсно вкрадено йому коні.

— А — не пильно з цим — хай зачекає, скінчимо вже ту справу. — Незадоволено одізвався по московськи Чорнота. — Зачекайте з ним на дворі! — кивнув до варти. Вартові вивели арештованого.

Андрій підніс палець.

— Ось-ось Катря до села прийде. Іди, Загородній і розпорядися, щоб її арештували та потримали з ним на подвірі. Потім разом на допит. Зрозуміли?

«Розуміти» не було чого — думка добра.

Дядько добре намерзся, поки варта привела до нього ще й Катрю. Потримавши вже обох із чверть години на дворі, кажемо вести до хати.

Вартовий рапортує: — Вот, товаріщ ад'ютант — єщйо какую то падазрітельную женщіну задєржалі!

— Ви хто така?

— Я учителька. Учителювала в Златополі, тепер звільнилася і йду до дому у Звенигородку.

— Знаємо ми тих учительок, — буркнув своєю каліченою «московщиною» Хмара, — сама контрреволюція петлюрівська.

— Прошу мене не ображати! — шарпнулася Катря. — У мене два брати в червоній армії добровільно служать, один — політрук! І сама я «лікбез» у Златополі організувала, із комсомолками працювала! І батька мені петлюрівці розстріляли — робітник був і товаришів проти Петлюри організував! От! Прошу мене не ображувати!

«Злагіднюю тон».

— Ну-ну... Товариш комполка цього ж не знав. А чого ви звільнилися? Ідейних робітниць хіба всюди треба.

— Бо переказали мені, що коло дому посада учительська вільна. Краще із харчами буде. Ось прошу мої документи.

Переглядаю посвідку, що сам же писав її на блянкеті. Все те виглядало ймовірно, бо учителів тоді приймала і звільняла сама місцева власть.

Віддаю їй документ. Потім переглядаю ще раз дядькові, що були виставлені десь під Уманню.

— Ви, товаришу, як ішли, банди Марусі або Хмари ніде не зустрічали?

Дядько хитро посміхнувся в бороду.

— Ні, не зустрічав. Була в наших місцях тижнів зо два тому. А тільки то, товариш адьютант, не дві, а одна банда, — Хмара. То він із собою жінку на коні возить, а народ думає, що то Маруся Соколовська із своєю бандою. Ту вже вбили і банду розігнали.

— А ви Хмару і ту жінку бачили? Як вони виглядають?

— Ну, ні. Сам не бачив. Та оповідали мені ті, що бачили. Хмара високий, з чорною бородою. А жінка — завжди лице хустиною заслонене має — тільки очі відкриті. Чи від холоду, чи щоб не упізнав хто.

Катря, що дійсно на поході завжди заслонювала обличччя теплою хустиною, тямлячи те, що може бути розпізнаною підчас розвідки, многозначно глянула на чорну борідку Хмари. Запустив її в останній час, для «солідности».

— А куди звідціль підете, товаришу?

Дядько назвав село, де стояла «банда Вернигори».

— Так от що, товаришу! Може зустрінете яку банду — то верніться і дайте нам знати. Ми вас добре винагородимо. Ми вдосвіта виступаєм уманським шляхом. Як би що — можете наняти підводу й догнати нас. Ми заплатимо. Як дасьте нам знати про якусь, хоч би і невелику банду, ми вам пару коней дамо, — хто знає, чи свої вже відшукаєте.

— Ви, товаришко, теж свобідні.

Катря вийшла з дядьком і радилася щось із ним на дорозі. Потім разом пішли. Дорога ж бо у обох одна й та сама була.

Накидаємося на Хмару, щоб негайно бороду зголив. Дядько, безперечно, був розвідчиком «Вернигори». Побоююся за Катрю, щоб хтось із звідунів противника не упізнав її. Та Хмара заспокоює. В іншій одіжі зовсім інакше виглядає. Тай обережною завжди була.

Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у селі де стояв «загін Вернигори», відразу від неї відшився. Впросилася ночувати до хати, з якої хлопець у козаки до «Вернигори» записався. Радів, не підозріваючи, що «козакувати» буде доби зодві, поки відведе «Вернигора» дальше від хати. Одержав вже коня і зброю. Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам «батько» розпитував його про села, що були по дорозі. Із розмови у хаті довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її у селі не зачіпав, хоч ходила поглянути, — видно «дядько» поінформував зараня «батька». По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось «козаком» побачення і висмикнулася городами на поля.

Розкладаємо на столі Хмарину «десятиверстку» і починаєм ворожить, як краще «батька Вернигору» на сільце вхопити. У селі незручно. Маєм ще час засідку робити, тим більше, що йтиме загін через ліс над річкою Гнилим Тикичем. Аби тільки вдалося оточити, битися ж із «своїми» напевно не буде.

Виминаємо далеко ночівлю «петлюрівців» і світанком заховуємося двома широкими лавами у лісі обабіч дороги, що нею мав проходити загін «батька Вернигори«.

Тачанки з кулеметами станули дальше на дорозі, за заворотом, щоб не було їх видно.

Стояли годин зо дні. Тиснув гарний морозець. Перемерзли і хлопці і коні. А «батька» не чувати.

Кінцями лав, що мали замкнути дальшу дорогу, командували ми удвох із Хмарою. Кінцями, що мали замкнути відворот — Чорнота із Загороднім.

Почали вже сумніватися, чи піде цією дорогою. На дорозі почувся хід коней, запряжених у сані. Хто їде — з-поміж дерев здалека не видно. Спинити — діло тачанок. Там, звичайно, спинили, а що мій кінець лави був найближчий до тачанок — прибіг до мене зв'язок.

— Дядька, що був учора в штабі, затримали. З ним за візника другий — теж не місцевий.

— Добре. Зв'язати обох.

— Вже зв'язані. Просить, щоб до командира або воєнкома їх відвести.

Іду до тачанок. Дядько сидить на санях із зв'язаними руками і ногами. Шнурків хлопці не жалували, з наказу Хмари кожний козак мав із собою метрів зо два. Вчорашній «знайомий» усміхнувся до мене і заговорив зовсім інтелігентно.

— Товариш адьютант! То маленьке непорозуміння.

— Що непорозуміння?! Що ти шпигун з банди Вернигори?! Я ще вчора це знав! Де банда?!

— Повторюю, що це непорозуміння. Я не маю права говорити вам того, що скаже вам сам Вернигора, бо він такий Вернигора, як ви Хмара. Я і цього