Іван Павлович Багряний - Людина біжить над прірвою

є чистою стихією, яке б воно було дороге і цінне, як плач матері при нещасті дитини, як бойовий оклик чи переклик кохання, це ще не мистецтво. Так і з другого боку, чиста культура — це формалізм, що стоїть на межі мистецтва, чи вкінці графоманство, яке вже поза його межами. Отже, де місце? Котра сторона сильніша в Багряного, до котрої він більше схильний? Ось для прикладу: діє між нами, у вільному світі, такий любий нам поет, Орест-Зеров. Його можна назвати дестильованою культурою. Тому він перейде в історію української літератури передусім як перекладач, а не оригінальний поет. Його сила в першій верстві слова, а стихію, почування, емоції він бере від інших. Це сила і слабість всіх перекладачів. Світ мистецтва Багряного по протилежній стороні. Його сила в стихійності, і тому з Божої ласки. Це фрагмент, це еманація української стихії. Та стихія не спокійна, рвучка. Вона нетерпляча. Не має часу, спішиться. Вона прагне до розряду і не хоче довше зупинятись на образі і його викінченні, на слові і його шліфуванні. Звідси часті нарікання критики на недоліки образу і мовостилю. Сила Багряного не в них, але в стихійності, і вона промовляє до нас і захоплює нас у творах цього письменника. Хто це герої Багряного? Це знову фрагменти стихії: так у Тигроловах, так вкінці в Буйному вітрі. Хто є Ата, як не голос тієї здавленої, але не вбитої новими законами стихії?

Багряний тут не самотній. Антитезу стихії й культури можна простежити в розвитку історії України, але повертаємось до наших днів. В 20-му сторіччі Багряний має великих попередників. Це ж те саме можна сказати про Володимира Винниченка. Це знову ж стихія, нетерпелива, яка залишає багато з формального боку до бажання, але все ж чарує і займає своєю живістю, живучістю, огнем крови. В 20-х роках маємо знову такий прорив стихії в Миколі Хвильовім. І знову те саме: сила в несподіваному, з надрів душі піднятому, слабість у формальній незавершеності.

[...] Герої Багряного звичайно знаходяться — як це висловимося парадоксально — перманентно в межових ситуаціях. А все ж прама-терією їх душі не є безнадійність, тривога, розпач. Навпаки, вони борються, вони вірять в перемогу і навіть досягають її. Тим фундаментальним їх світовідчуванням є довір’я до призначення — це світ героя Тигроловів, це світ Аги. Це не світ наївної, примітивної віри, герої Багряного, як і він сам, переходять, навіть живуть у садах гетсимансь-ких. Але до них прилітає янгол з чашею потіхи й підбадьорення.

І це не світ тих, згадуваних вище нових шукань — берегти бли-зину до людини, що її відновив екзистенціалізм, але знайти дорогу до життя, вийти з темряви безнадійносте й розпуки. Навіть у такого «екзистенціального» поета як Райнер Марія Рільке шукають і в його останніх творах знаходять натяки на ті шукання. Наше передостаннє слово може було словом горя, але наше останнє хай буде словом краси! В сучасного поета 50-х років Берґенґрюна знаходимо знамениті поетичні вислови тих шукань.

Це так у світі. Для нас важливе те, що таке світовідчування і така постава до світу — це глибоко українські. Це те глибоке Лесі Українки «контра спем сперо». Надіюсь при всіх безнадійностях нинішніх ситуацій. Це те довір’я до буття, яке у відношенні до минулого стає вдячністю, тяглістю, яку бачили ми у героїв Багряного і в його поставі до релігійносте і політики, це те, що у відношенні до будучини означає надію. Це та сила української стихії, якої еманацією й фрагментом є Багряний, яка в усіх межових ситуаціях, в які так часто в історії була поставлена Україна, витримала і не заломалася, і не пішла в небуття, в ніщо. Це та сила, що шукає своїх форм, нині недосконала і незавершена, як твори Багряного, але яка вперто йде дорогою до того завершення. Тож бажаймо частці тієї сили, письменникові Багряному, щоб, ідучи по тій суто українській дорозі, він зближався до великої мети, щоб коли його нинішні слова є ще словами болю й горя, хай його далекі останні слова будуть словами краси.

Історія української літератури XX століття. — К.,1998.

Багряна Г. «І довго ти будеш плакати за мною»: Спогади дружини І. Багряного // Дніпро. — 1992. — №№ 10-11. — С. 176-179.

Гаврильченко О., Коваленко А. Огненне коло Івана Багряного // Київ. - 1991. - № 3. - С. 95-96.

Дзюба І. Громадянська снага і політична прозірливість. До 90-річ-чя віддня народження Івана Багряного //Дивослово. — 1996. — № 10.

Жулинський М. Іван Багряний. // Слово і час. — 1991. — № 10.

Захарова В. Формування моральних якостей в учнів на прикладі життя і творчості І. Багряного. — Укр. літ. в загальноосвіт. шк. — К„ 2002. - № 3.

З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка. // Слово і час. — 1994. - № 2.

Качуровсъкий І. ...І четвертий вимір сюжету: Про творчість Івана Багряного //Літ. Україна. — 1995. — 16 листоп.

Клен Ю. Думки на дозвіллі // Слово і час. — 1991. — № 4. — С. 52.

Ковальчук О. «Ми є. Були. І будем ми!»: Вивчення роману Івана Багряного «Тигролови» //Дивослово. — 1999. — № 7. — С. 36-41.

Коновал О. Іван Багряний //Дзвін. — 1991. — № 5. — С. 94-95.

Костюк Г. Міф про Антея і наша дійсність: Слово на відкриття Другого з’їзду Об’єднання Українських Письменників в еміграції, 26-27 грудня 1964 року з Нью-Йорку. // Листи до приятелів. — 1964.-Кн. 11-12.

Костюк Г. Іван Багряний: (Сторінки спогадів) // Укр. мова і літ. в шк. - 1993. - № 10. - С. 4-12.

Марценюк Т. Людина на трагічному іспиті історії: На матеріалі художньої прози Івана Багряного // Вітчизна. — 1996. — №№ 7-8. — С. 120-122.

Назаренко О. Вивчення роману І. Багряного «Тигролови» на уроках літератури (11 клас) // Джерело педагогічної майстерності: Методичний бюлетень. — X., 1994. — Вип. 1. — С. 25-27.

НитченкоД. Великий майстер літератури: Фрагменти спогадів про І. Багряного //Дніпро. — 1992. — №№ 10-12. — С. 180-183.

Святовець В. Магічний кристал // Слово і час . — 1994. — № 2.

Теслюк Л. Родина Сірків І І Укр. мова і літ. в шк., 2000. — № 3.

Уліщенко А. Викладання літератури української еміграції в 11 -му класі. Деякі акценти. — Укр. мова і літ. в шк., 2002. — № 5.

Череватенко Л. «Ходи тільки