Іван Павлович Багряний - Людина біжить над прірвою

Того роду заклики й декларації заступають поетичні образи, а гострі й громогласні слова — щирі й глибокі почування. Мова його віршів публіцистично-газетна, повна чужих слів, імен та назов. Та ці риси в політичного поета, який трактує поезію як знаряддя суспільно-політичної акції чи боротьби, мабуть, неминучі, бо в такого поета завжди на увазі не сама поезія, тільки те, що він хоче за її допомогою осягнути, може, значно менше ніж думає. Цим треба пояснювати й те, що поезія Багряного бадьора й оптимістична, хоч цей оптимізм часто буває навмисний. {...]

Багряний був без сумніву талановитим письменником, але в ньому сперечалися дві протилежності — поезія і політика. Він пішов за покликом політики і віддав їй на поталу поезію, а поезія не любить бути засобом, коли вона є зовсім незалежною діяльністю людського духа. Не один твір Багряного був би напевно більше мистецький і довершений, якби автор мав був можливість більшість віддати уваги мистецтву поезії, але тому що він більше дбав про політику, поезія відходила на другий план. Але така вже природа політичного письменника, зокрема такого, як Багряний, який дивився на поезію очима суспільника, для якого поетичний твір має бути відображенням природи чи дійсності і виразом чи ілюстрацією суспільно-політичних ідей і потреб. Як політик, Багряний і не мав часу на мистецьке викінчення своїх творів, бо йому спішно було висловити в цій формі свої суспільно-політичні думки й погляди. Можливо, що він як письменник або й як політик мав великі ідеї, але для тих ідей він не знаходив великих форм.

Іван ДЗЮБА ПУБЛІЦИСТИКА ІВАНА БАГРЯНОГО8

Великий розголос серед української еміграції і в світі здобув його памфлет «Чому я не хочу повертатися до СССР?», перекладений багатьма європейськими мовами. Це була відповідь на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори — відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта, перебування у вільному світі для боротьби за її свободу. [...]

Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння, — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб». [...]

[...] Микола Шлемкевич, відомий філософ, політолог і есеїст, далекий своїм світоглядом і політичними переконаннями від Багряного, у своєму часописі «Листи до приятелів» опублікував у червні 1957 року статтю, присвячену двом далеко не схожим, але однаково важливим в українському житті постатям: Євгенові Маланю-кові й Іванові Багряному. Він, зокрема, писав:

«Євген Маланюк, Іван Багряний — це, можна сказати, сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б — два світи! А все ж є в них деякі подібності, і то не тільки та, що 1957 року завдяки ювілею першого (60-річний ювілей Є.Маланюка) і успіху другого (обрання І. Багряного головою УНРади) увага суспільства причарована їхніми прізвищами. Життєва постава і дух обох письменників глибоко заякорені в політичній проблематиці України 20-го ст. З неї беруть вони вітхнення, тематику, образи.

Є різниці в життєвій поставі: Є.Маланюк не посягав на ролю політичного провідника; він був і досі є ведений. Багряний став політичним провідником і визнаним авторитетом порівнюючи численної і дисциплінованої групи, і саме цього року дійшов однієї з найвищих почестей, які є в розпорядженні нашого суспільства в вільному світі — він обраний головою УНРади. Та це різниці особистої постави в житті, але не в сфері літератури-мистецтва, де їх справжня батьківщина і сила. Там оба є вірними резонаторами настроїв і духа своїх суспільств: Є. Маланюк націоналізму 20-х і 30-х років, І. Багряний — покоління, що свій український патріотизм переживало в хвильовістському серпанкові, щоб аж у вільному світі влитися туди, куди логічно повинен був влитися той патріотизм — в українське державництво. В цій сфері і в цьому розумінні вони оба ведені. Настрої і ідеї, що ними наповнені, іноді навіть переповнені їх твори, знайшли першу мову й яскраве оформлення в публіцистиці». [...] Водночас публіцистика Івана Багряного подає приклади послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і у «прогресистських» та «інтелектуалістських». У нього була та швидка і непомильна реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нам...

Микола ШЛЕМКЕВИЧ ПРОВОДЖАЮЧИ ІВАНА БАГРЯНОГО1

...Хтось може зауважити: — А де ж антитеза, в якій мусів виховуватись Іван Багряний? Де антитеза ідеалізму й матеріалізму? Мені здається, що вона для нашого століття вже передавнена. Ще в минулому столітті, навіть у другій його половині, яка з світоглядо-вого боку носить виразні знаки епігонства, антитеза природничого матеріялістичного монізму і позитивізму, з одної сторони, і ново-кантіянського ідеалізму, з другої — були живими антитезами. Але вже на початку нашого століття суперечності почали стихати, появляються посередні ланки. Коли ж названі напрямки знайшлися в обличчі сильного противника іраціоналізму Ніцше чи Берґсона, вони пізнали свою спорідненість, свій раціоналізм, і одностайно виступають уже супроти новости. Це в духовій сфері відбулося те, що сьогодні відбувається в сфері міжнародної політики. Історія Середньої й Західної Европи це історія німецько-французьких зу-дарів, війн. Аж ось тепер, знайшовшись віч-на-віч із новим могутнім противником, Радянським Союзом, який кинув свою зловіщу тінь на всю Европу, Франція й Німеччина знаходять свої спільності й стають добрими приятелями й союзниками проти нової сили.

Щоправда, сучасний мислитель Рассел зауважує, що це ж сьогодні найбільш поширеною філософією є томізм. Він міг би з такою ж слушністю сказати, що може ще більш поширеною філософією є марксизм. Отже, знову ідеалізм і матеріялізм. Але обидві філософії завдячують своє поширення організаціям, які стоять у їх розпорядженні, католицькій церковній організації з її шкільною мережею, і комуністичній партії з її імперією. Це не є світогляди авангарду, духової еліти, не світогляди живого духового верстату, в якому виковується духове обличчя будучини.

Отже раціоналізм — іраціоналізм! Що ж це є іраціональне? Коли говоримо про людську душу, то це емоції, це розумом не оформлені ще вольові пориви, все глибоко природне, стихійне. Тоді раціональне це те, що оформлює ту стихію, це, щоб ужити найзагальнішого слова, культура. На тому полі, де на одному краю стоїть чиста стихія, а на другому чиста культура, де місце Івана Багряного? Ясно, що між ними. Бо все, що