Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

наперед визначений час, і тільки всевишній може покласти йому край. Прихильники ісламу повинні терпляче скоритися волі божій. Треба долати земні пристрасті, піклуватися про нещасних і убогих, пам’ятати про гріхи свої, боятися господа і приносити дари мечеті…

Нарешті хазрет закінчив невиразну свою промову, якої богомольці до пуття і не розчули. Хальфе, карі і мулли зробили знак «бату» — торкнулися долонями обличчя, даючи зрозуміти народові, що хутпа закінчилась. Але парафіяни і тепер не поспішали розходитись. Здавалося, незадоволені проповіддю імама, вони чекали ще чогось.

Отоді й сталася подія, що здивувала парафіян і жахнула служителів віри. Тільки-но зійшов хазрет з мінбера, як на його місці опинився усміхнений Сармолла у зеленій чалмі — в ній він вирізнявся з-поміж усіх інших духовних осіб, які ходили в білих чалмах. Він попросив у мирян уваги і заговорив голосно, карбуючи кожне слово.

Почав він, як і годиться, по-арабськи: «Айюхал муслюміна!» — але потім відразу перейшов на казахську мову, зрозумілу всім парафіянам. Тільки зрідка докидав він книжне арабське слово, яке, проте, не затьмарювало суті його промови.

— Хазрет говорив допіру, що лихо насилає на людей всемогутній. Це справді так. Але ж всемогутній повелитель наш сказав також, що врятує нащадків Магомета від усяких злигоднів і напастей. Хвалити господа — «алхамду лілля!» Безперечне свідчення того — сура «Ясин» з корану. Там сказано також: «Врятую того, хто сам бережеться!» Разом із лихом надсилає творець на землю і зцілення! В ім’я любові божої і в ім’я свого обов’язку мусульманина я, наставник дітей ваших, хочу вам, миряни, порадити: стережіться! Пам’ятайте: береженого й бог береже!

Сармолла перевів подих і продовжував так само гучно й виразно:

— Нехай поменше людей збирається в хаті померлого від холери. Не запрошуйте на жаназу по кілька мулл, муедзинів, хальфе і шакірдів. Відправити намаз може один служитель віри. Хатим нехай також править хтось один. Треба припинити на якийсь час частування і поминки в домах померлих. Навіщо мулли, муедзини, шакірди і карі ходять юрбою з одного дому в інший? Вони розносять заразу! Це небезпечно і для них самих, і для всіх навколо. Хіба не загинули від холери мулла Жуман, хальфе Сахіб, шакірд Амантай? Вони стали жертвою поминок. Помірність — ось обов’язок мусульманина! Нехай подумають про це мулли!

Сармолла оглянув натовп і додав лагідно і вкрадливо, ніби відкриваючи слухачам свою душу:

— Дорогі парафіяни! Рідний казахський народе! Нехай слова мої дійдуть до кожного двору і западуть у серце кожної розумної людини. І ще скажу я вам: це не тільки мої слова. Так радять вам чинити вірні друзі казахського народу, і серед них найближчий ваш друг Абай. Він вимагав від служителів віри невтомного піклування про благо народу. І я закликаю всіх, хто присутній тут: прислухайтесь до поради друга!

Пишна золотава борода його засяяла під сліпучим полудневим сонцем. Голос Сармолли затремтів на високій ноті.

Мулли, дуже розгублені, ззирнулися. Ніхто з них не наважився зійти на мінбер. А звідусіль уже чулися схвальні вигуки парафіян:

— Правильно сказав Сармолла!

— Оце промова!

— Справжнє піклування про народ!

— Дай боже Сармоллі удачі!

Нестерпно гірко було слухати карі, муедзину і хальфе з вуст парафіян ці похвали Сармоллі. Ображені, а ще більше налякані, мулли тісним кільцем оточили Сармоллу і, легенько підштовхуючи в спину, повели його до хазрета. Слідом за ник ринув натовп парафіян. Серед них було чимало й цікавих, які взагалі не ходили в мечеть, а сьогодні прийшли тільки тому, що почули про нічну сутичку між муллами. Любителі сварок і суперечок, вони сподівались, що сварка, яка напередодні зав’язалася, перетвориться на справжню словесну битву. А заради такого видовища ці люди ладні були покинути всі свої справи, аби тільки кинутися у вируючі хвилі словесної перепалки.

Хутпа імама розчарувала їх. Вони сподівалися, що старий, розлютившись, зітре Сармоллу на порох. Не до вподоби їм була і надто пристойна, на їхню думку, промова Сармолли. Вони чекали більшого — такої суперечки, такої сутички, яка могла б (хто зна?) закінчитися навіть бійкою.

Два чорнобородих і третій з білою бородою, у тимаках тобиктинського крою, пробиралися крізь натовп, щоб бути ближче до Сармолли. Підштовхуючи один одного, вони перешіптувались, смакуючи наперед велику втіху:

— Отепер вони заговорять інакше!

— Діятимуть відкрито!

— Дивись — мулли дратуються!

— Так, видно, Сармолла їм у пахвину влучив!

— Тут сьогодні не заскучаєш!

— Потішать мулли народ!

— Він у них із самісіньких зубів ласий шматок вихопив!

— Вони зараз луснуть від люті!..

Тим часом хальфе Шаріфжан, сліпий карі і муедзин Самурат поставили Сармоллу перед лицем хазрета і заговорили з ним у три голоси. Поводилися вони при цьому начебто стримано, але для тих, хто розумів приховану суть їхніх слів, було ясно, що вони лають Сармоллу на всі заставки.

— Ти що, хочеш збити з праведного шляху нашу парафію, Сармолла?

— Хочеш викрасти у загиблих в муках мусульман наші святі моління?

— Штовхаєш темний, затурканий народ на шлях лиходійства?

Сармолла не звертав уваги на лайку своїх обвинувачів. Незрозуміла усмішка блукала по його обличчю, ворушила руді вуса. Перехопивши колючий погляд немічного, глухуватого хазрета, він запобігливо схилився до нього і крикнув у самісіньке вухо:

— Кожен, хто співчуває стражданням народу, повинен думати так само, як і я. Знайте, хазрет, що це не тільки моя думка. Так гадає і шанований усіма казахами міста й степу акин Абай.

Щоб глухуватий хазрет почув його напевне, Сармолла ще раз з розстановкою повторив свої слова. І тоді один з аткамінерів, що стояли в натовпі, із злістю гукнув:

— Гей, молдеке![87] Що ти все твердиш: «Абай! Абай!» А хто він такий, твій Абай?

Сармолла обернувся на грубий окрик і побачив кремезного, бородатого одноокого степовика з великим носом. Цей чоловік у білій смушковій шапці стояв разом з відомими міськими баями та купцями і тримався надто незалежно. Сармолла розпізнав у натовпі, що його оточував, торговця повстю Сейсеке, різника Хасена, бакалійника Жакипа, торговця кінським волосом Сарсена. Все це були знайомі Сармоллі поважні парафіяни, власники добротних дерев’яних будинків під залізним дахом. Хазрет, також помітивши їх, кинув на Сармоллу загадковий погляд і, ворушачи густою бородою, забурмотів тонкими, сухими губами нескінченну молитву.

Сармолла випростався на весь зріст:

— Мірза, це ви запитали про Абая? Ви, мабуть, сумніваєтесь у тому, що ми з ним знайомі? Тож знайте, я прочитав усі мудрі напучення, які він написав на користь казахського народу. Я прекрасно знаю його як найблагороднішу людину нашого часу.

Одноокий безцеремонно перебив Сармоллу:

— Видно, цей мулла один з тих нещасних, яких обдурив Абай! Правду про Абая знаю тільки