Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

— Зголоднів, сердешний, — промовив сам до себе Тимотей, підійшов до Єпіфанія, взяв за руку й повів до першої кімнатки, всаджуючи його до столу. — Надивишся іще… Вся мудрість українська до Петербурга перекочувала. Пригощайся, й погомонимо годинку.

— А там, — невизначено махнув рукою Єпіфаній, — там уже нікого й нічого не залишилося?

— Там залишився народ, — відказав Тимотей. — А де є народ, там єсть мисль витворна… Філософія, синку, то не стоси книг, не наука, не мистецтво, не політика і не релігія — то сфера духовного життя й діяльності людини. А народ залишився у своїй сфері й щоденно має можливість з’ясовувати для себе сенс свого буття… Я теж для себе з’ясував той сенс і спробую сьогодні викласти його тобі. А ти ще молодий, вернешся в Україну і помножиш своїм і людським досвідом моє розуміння нашого призначення на землі. Сам Бог послав мені тебе — я ж уже не встигну повернутися.

Єпіфаній глянув на Тимотея і сокрушився серцем: дуже підупав професор. Сіре обличчя мішками взялося під очима й на щоках, проте пугар підбадьорив його, він заговорив збуджено:

— Вже майже сотню літ годує Україна розумом Москву. І не жаль було б ділитися багатством із сусідою — хай і він має, хай повниться культурою весь світ, та ні ж: бере за своє, зриває з нас родові таблички і шпурляє в грязь… І вже учитель царської родини поет та друкар Симеон Полоцький, і вже блюститель всеросійського патріаршого престолу Стефан Яворський, і великий дидаскал київський, а потім ректор греко–латинської московської школи Єпіфаній Славинецький, і письменник Дмитро Туптало, митрополит Ростовський, і, нарешті, кладезь усіх нинішніх мудростей — поет, філософ, астроном і політик, псковський єпископ і голова «вченої дружини» Петра І Феофан Прокопович — усі найменовані московськими, і дико лютує російське духовенство, коли ми нагадуємо про наше українське походження. Топчеться римський люмп на грецькій культурі, і пасеться на ній, і знущається з неї… У нашій професорській колонії теж чимало вчених: Кульчицький, Лопатинський, Бужинський, Волатовський, я, грішний, — усі вихованці Києво–Могилянської академії!

— Велику ціну взяв царський двір за посланих в Україну карликів, — тихо мовив Єпіфаній.

— Не розумію, синку.

— Потім поясню… Так що ж робить для царя «вчена дружина»?

— Допомагаємо Феофанові обезсмертити діяння Антихриста Петра.

— І кари Божої не боїтеся?

— Хто має очі, той побачить: образ Антихриста проступає крізь славословіє, мов стара фреска крізь олійну фарбу богомаза.

— Усі ми втішаємо себе малими ділами, велико согрішаючи своєю участю в ділах неправедних…

— Правду кажеш… І все ж ти вернувся з Батурина живий і торуєш народові дорогу до каяття. А загинув би — і дорога та споришем поросла б… А ми, не маючи змоги написати історію гетьмана Мазепи, пишемо історію Петра, і зрячий уздрить… Залишився таки Феофан живий і книги філософські пише, а ті книги візьме колись наш нащадок і умудрить себе, і гріх йому простить.

— Та хіба можна так вживатися на світі і жити? Чи ж простять люди, чи забудуть Феофанові блюзнірські слова його панегірика, виголошеного у Святій Софії на честь Петра: «Псы не угрызут господей своих, звери свирепые питателей своих не вредят: лютейший же всех зверей раб пожелал угрызти руку, ею же на столь высокое достоинство вознесен». Це так він про Мазепу, покровителя свого, лицаря, що з рабства Україну прагнув визволити! Чи вимовив хтось у світі підліші слова самоприниження?

— Я згоден з тобою… Але написав Прокопович ще й мудру байку про сільську та міську миші… Запросила сільська миша міську на ласощі принадні. Та хтось там двері відчинив, і придворна до знайомої дірки шуснула, а сільська по чужих дорогах блукала і, лиш вночі досягнувши рідних околиць, сказала: «Вітай, безпечна бідносте наша з хлібом простим!» Оце тобі й уся правда. Ти ще вернешся до рідних околиць, а ми тут поздихаємо на царській трапезі…

Довго мовчав Єпіфаній, потім поклав на стіл книжку, яку взяв з читальної кімнати, розгорнув її.

— Ось переді мною «Зеґар з полузеґарком» Івана Величковського. Пише він: «Мине слава, мине багатство, мине марнославство, минуть високі думи, минуть усі літа — а на все мине час каяття». Треба нам це втямити. Горе тому суспільству, що погодилося служити самозваній незагнузданій силі… Але куди йти, щоб не служити їй?

Тимотей Вергун, пильно глянувши на Єпіфанія, мовив:

— Коли людина не знає, куди йти, — хай зупиниться і подумає, для чого живе. Хай стане хоч на мить мудрецем… Тільки пам’ятай, що мудрець не той, котрий навчає інших, а той, хто знає істину і сам кожним днем свого життя підтверджує її справедливість… Що єсть істина? Скажеш — воля. Так, і виборювало її козацтво, а ось підтверджувати її справедливість кожним днем свого життя не вміли. Та ж вони не знали, що з нею робити, їм нудно було — то віддавали свободу сильнішим сусідам, щоб потім знову відбирати. І так весь час мали вони роботу, поки руки не стомилися при сонному розумі, а в той же час суспільство, втомлене від крові й битв, прагнуло духовного життя. Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одній шаблі втриматися не може. Занехаяли ми Академію на Подолі, захирів філософський гурток архієпископа Лазаря Барановича в Чернігові, аж гульк — уже й шабель у руках нема! То що єсть тепер істина? Звичайно ж — воля, тільки виборювати її тепер, коли в нас відібрано меча, можемо єдиною мислю… Воскрешаймо прудко наш розум! Ти не знаєш, що маєш робити?.. Твій товариш по науці Самійло Величко осліп у Диканьці, він уже не закінчить свого літопису. Чи ж то грамоти не знаєш, чи не викували в тобі київські дидаскали здольного ума? Візьми перо й розкрий злочини і чесноти достойні, розповіж про народження й загибель царств, постав на очі подвиги героїв, що жили в славі, витлумач священне вчення трисвятого Бога. Історія — це свідок часів, світло істини, вчителька життя, а слово літописця робить її безсмертною. Напиши історію неволі — і цим підтвердиш справедливість єдиної істини — свободи!

Єпіфаній схопив висохлу руку Тимотея і припав до неї губами.

— Спасибі, вчителю, що сумніви розвіяв… Я пишу, та блякнуть записані мною сторінки від немочі моєї. Сталося зі мною найстрашніше, вислухай мене… Пізнавши страх перед ордою, я пішов у