Петро Петрович Толочко - Київська Русь

Видатна пам’ятка світового зодчества — Софія Київська — давно вже стала об’єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожна нова книга чи стаття про неї викликає великий інтерес не тільки у спеціалістів, але й широкої громадськості. Розкопуючи давні підлоги храму, розчищаючи фрески, розшифровуючи написи на стінах, розгадуючи зміст композицій, дослідники проникають у світ незнаного, у світ невідомих зодчих і художників, творінням рук яких ми сьогодні милуємось і гордимося.

Софія Київська являла собою величезну п’ятинефну хрестовокупольну споруду з 13 куполами, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори, або полаті.

Архітектура Софії носила урочисто-святковий характер. В екстер’єрі це підкреслювалося ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високого центрального купола, який вінчав пірамідальну композицію будівлі, в інтер’єрі — об’ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу ніби переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана.

Софія Новгородська. Сучасний вигляд

В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір, відкоси віконних прорізів, вражали красою, величезним світом образів — і не лише релігійних, а й світських. На південній і північній стінах центрального нефу знаходились зображення сім’ї Ярослава Мудрого, на західній (що обвалилась) — портрет самого засновника Софії. На баштах зображено сцени полювання, приборкання диких коней, вже згадувані дійства скоморохів, музикантів, танцюристів.

Особливий інтерес викликають фрески, які розповідають про візит Ольги до Константинополя, прийом її візантійським імператором, відвідання іподрому.

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини. Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри.

В їх опорядженні широко вживалися мозаїки і фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

Крім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться одноіменні собори (1045 — 1050).

У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п’ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах з капітелями іонійського ордера. Відсутність галерей надає споруді видовжених пропорцій по лінії схід — захід. Хрещата форма внутрішніх стовпів,, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Інтер’єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментами, викладеними із плінфи.

Друга половина XI ст. характерна поширенням культового будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі, у яких зводяться нові кам’яні храми. В Києві — це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі і став особливо характерним для XII ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1078). Він являв собою хрестовокупольну, шестистовпну будівлю, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, з заходу знаходився нартекс — притвор, над яким розташовувалися хори. Всередині храм був опоряджений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду — декором із плінфи і неглибокими нішами. Згідно з свідченням Печерського патерика, Успенський собор будували грецькі майстри. Його надзвичайна популярність на Русі спричинилася до того, що за цим типом почали зводити храмові будівлі і в інших містах. Так, Володимир Мономах побудував аналогічний храм у Ростові: “Вземъ мѣру божественная тоя церкви Печерской, всѣмъ подобиемъ създа церкви въ градѣ Ростовѣ”[670]. В Києві за типом Успенського збудовано Михайлівський Золотоверхий храм (1108). Фасади його були розчленовані пілястрами, прикрашені меандровими фризами. Декор інтер’єра складався з мозаїк і фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти зі сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму.

Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях XI ст. розгорнулось в Переяславській землі. За свідченням літопису, в стольному місті близько 1089 р. побудовано комплекс споруд єпископського двору. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, майоліковими плитками, шиферними плитами. Поряд знаходився єпископський палац, інтер’єр якого не поступався своїм багатством храму. Крім мозаїк і фресок у його опорядженні широко використано мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам’яна стіна з в’їзними воротами і надбрамною церквою св.Федора. Захоплення літописця викликала споруда, яку він називає “строенье баньное камено”, але вона і досі лишається загадкою для дослідників.

Впливи київської архітектури помітні в будівництві князівсько-монастирських храмів XII ст. в Суздалі, Новгороді, Чернігові. Особливо велике будівництво розгорнулось у Новгороді, де були зведені Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антонієвого (1117) і Юр’ївського (1119) монастирів. За планом вони нагадували Успенський собор Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.

Починаючи з 30-х років XII ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будівель помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим. Шестистовпні храми поступово поступаються місцем чотиристовпним. Зникають сходові башти, а замість них сходи вбудовуються в товщу стін. Розміри хорів стають невеликими, їх влаштовують вже тільки над нартексом. Іншою стала і техніка кладки стін. Якщо раніше скрізь застосовувалась кладка з великих кам’яних валунів і тонкої плінфи, то відтепер набула поширення тільки порядова система кладки. Міняється і формат плінфи, вона стає товщою.

Оранта. Мозаїчне зображення в апсиді центрального вівтаря Софійського собору в Києві

У Південній Русі в XII ст. набули значного розвитку київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи, об’єднані єдиним стильовим напрямом. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Юр’ївська (1144) у Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми в Чернігові. Їх об’єднує спільна конструктивна схема, характер архітектурного вирішення фасадів. Будівлі розчленовані пілястрами з напівколонками, декоровані аркатурними поясами, хрестами і нішами. Інтер’єри розписані фресками.