obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

Меліса читала йому книги, її голос плинув, наче спокійна ріка, поки Габріель терпів катування від масажу, що мав допомогти його м’язам повернути колишню силу. Вони жартували, сміялися, обмінювалися уколами сарказму, ніби два давніх приятелі. Але щойно між ними осідала тиша, їхні думки, темні і важкі, поверталися.

Коли Меліса залишала палату, коли двері зачинялися за її постаттю, Габріель залишався сам на сам із тим, що крилося в його свідомості.

І тоді приходили вони.

Тіні завжди чекали цього моменту. Вони були терплячими. Вони знали, що він ослаб, що він уже не той, ким був раніше. Вони знали, що досить трохи натиснути — і він зламається.

— Вбий її.

— Змусь її страждати.

— Вона ворог.

— Її кров повинна омити твої руки.

— Вбий.

— Вбий.

— Вбий!

Габріель затулив вуха руками, намагаючись заглушити їхні голоси, та вони проростали зсередини, мов отруйні паростки, пронизуючи кожен куточок його розуму. Тіні виповзали з темряви, спліталися у викривлені постаті, що не мали облич, але мали силу змушувати його страждати.

— Вбий її, і все закінчиться.

Він затиснув голову, нігтями впиваючись у власну шкіру.

— Ні…

— Вбий.

— НІ!

Габріель закричав, голосно, відчайдушно, не своїм голосом, а криком людини, що стояла на краю прірви, і більше не могла втримати рівновагу.

***

Габріель повільно прогулювався лікарняним садом, вдихаючи терпкий аромат весняних квітів. Повітря було насичене пахощами бузини, що розквітала повсюди — білі, фіолетові, рожеві суцвіття ніжно коливалися під подихами легкого вітерцю, ніби саме небо схилилося до землі, обдаровуючи світ дрібними вогниками кольорових зірок. Сонце лило своє золоте світло крізь мереживо гілок, вимальовуючи на доріжках химерні візерунки, які змінювалися з кожним його кроком.

Це була перша його прогулянка після довгого ув’язнення в стінах лікарні, і, здавалося б, він мав відчувати радість, полегшення, свободу. Але поруч, у кожній тіні, що лягала від дерев, у кожному порусі листя, у кожній незначній зміні світла — вони чекали. Тіні. Вони слідували за ним, не відступаючи ані на крок. Їхня присутність була невидимою, але відчутною, мов холодний подих у спину.

Він зупинився біля лавки, прикрив очі й дослухався. Над ним виспівували птахи — їхній голосний весняний спів огортав його ніби коконом, живим, вільним, незіпсованим темрявою. Він вбирав ці звуки, намагаючись заглушити той гнітючий шепіт, що блукав його розумом.

Та раптом цей щебет прорізав інший голос.

Глибокий. Хрипкий. Важкий, мов грім у передгрозовому небі.

— Візьми її.

Габріель розплющив очі.

Його ноги самі повели вперед, повз кущі бузини, повз квітучі нарциси, до старої дерев’яної годівнички, що висіла на низькій гілці старого платана. Біля неї скупчилися маленькі пташки, тендітні створіння, зайняті своєю нехитрою справою.

Але одна з них...

Маленьке пташеня. Його лапка заплуталася в тонких мотузках, що звисали з годівнички. Воно металося, б’ючи крилами, тонко пищало, з останніх сил намагаючись визволитися.

— Візьми її.

Габріель простягнув руки.

Він торкнувся її обережно, кінчиками пальців, відчуваючи, як під тонкою, майже прозорою шкірою її лапки швидко б’ється крихітне серце. Відчепив її, звільнив... Але не відпустив.

Вона довірливо лежала в його долонях, тендітна і крихка. Його пальці злегка зімкнулися навколо маленького теплого тіла.

— Ти можеш її зламати. Ти можеш відчути, як життя вислизає з її беззахисного тіла.

Габріель застиг.

Він вдивлявся в чорні, бездонні очі пташеняти, що відображали його власне обличчя.

Відображали людину, якою він колись був.

Відображали монстра, яким він боявся стати.

І тіні чекали.

Кров ще не встигла змити тепло, а її темні краплі, мов крихітні осколки ночі, лишилися на тремтливих пальцях Габріеля. Він усе ще стискав пташку, відчуваючи, як її легке тільце більше не пручається, не б'ється об стіни реальності. Лише тиша. Така сама, як і в його голові, де на мить згасло навіть шепотіння тіней.

Його блакитні очі, здавалося, загубилися у порожнечі, коли він підняв погляд і побачив Мелісу. Її постать линула крізь сонячний серпанок, ніби явище з іншого світу — світу, якого він уже ледь торкався. Її усмішка була теплом, яке змушувало кров швидше бігти по венах, наче нагадуючи: ти ще живий, ти ще відчуваєш.

— Гарний день сьогодні? — неочікувано пролунав голос Меліси. Її голос лунав світло, як перший весняний дощ, що лагідно омиває землю після довгої зими.

Та потім її погляд опустився нижче, на його руки. І в цей момент, коли на її обличчі з’явилася тінь сумніву, світ на мить став напруженим, мов струна.

— О, це! — голос Габріеля несподівано став занадто живим, надто сповненим емоцій, що були йому не властиві. Він підняв руки з пташкою, немов показував щось дивовижне, щось, що не мало б викликати підозру. — Я знайшов її тут. Чи можемо ми їй допомогти?

Меліса повільно наблизилася, її погляд став серйозним. Вона обережно взяла бездиханне тільце з його рук, легенько торкнулася пухнастих пір'їн, як торкаються до спогадів, які не хочуть втратити.

Вона зітхнула.

— Ні, пташка вже мертва…

Слова падали в повітря, як важкі краплі дощу, що передвіщають бурю.

Габріель мовчки спостерігав за нею, але в його очах уже ворушилася тінь, щось глибше, щось, що він ще не міг пояснити. Він мав би відчути жаль, смуток, хоч щось. Але єдине, що прокидалося в ньому — це дивне, нове відчуття... задоволення?

І чи це був його власний голос, що прошепотів у глибині розуму? Чи все ж таки це знову були тіні?