Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

відповідь, але в горлі досі сухо, і я змушений вийти під дощ. Розкривши рот, щоб у нього потрапляли краплі, я ковтаю крижану воду.

— Я тут! — кричу я. — В елінгу!

Знов зайшовши всередину, я проводжу ліхтарем туди-сюди над тілом Гелени. Її довге пальто не застібнуте, під ним піджак і спідниця кольору іржі, під піджаком біла бавовняна блуза. Капелюх кинуто поруч із нею в човен. Їй перерізали горло; так давно, що кров уже згорнулася.

Якщо я не помиляюсь, вона мертва від самого ранку.

Позаду мене заходить Анна й скрикує, побачивши труп у човні.

— Це?..

— Гелена Гардкасл, — кажу я.

— Звідки ти знав, що вона буде тут? — питає вона.

— Це була остання призначена зустріч, на яку вона прийшла, — пояснюю я.

Розріз у шиї не дуже великий; певно, саме такий, який залишає ніж з підкови. Така сама зброя, якою дев'ятнадцять років тому було вбито Томаса Гардкасла. Ось, врешті-решт, про що йдеться. Кожна з інших смертей є відлунням цієї — вбивства, яке ніхто не чув.

Мої ноги болять від стояння навкарачки, тож я підводжусь, щоб розім'яти їх.

— Це зробив Майкл? — питає Анна, хапаючи мене за пальто.

— Ні, це був не Майкл, — кажу я. — Майкл Гардкасл боявся. Він став убивцею лише через відчай. А це вбивство — дещо інше; воно вимагало терпіння, задоволення. Гелену заманили сюди й зарізали у дверях так, щоб вона впала сюди, де її ховають стіни. Убивця в річницю смерті Томаса Гардкасла вибрав місце в кількох метрах від того, на якому було вбито хлопчика. Про що це тобі каже?

Кажучи це, я уявляю, як падає леді Гардкасл, чую скрипіння дощок, коли вона приземляється на дно човна. У моїх думках темний силует накриває тіло ковдрою, а потім опускається у воду.

— Убивця був у крові, — кажу я, обводячи ліхтарем приміщення. — Помився у воді, знаючи, що за стінами елінгу його не видно. Тут на нього чекав чистий одяг.

І точно — в куті стоїть старий саквояж. Розстібнувши його, я бачу всередині купу вимазаного кров'ю жіночого одягу. Одягу вбивці.

Це було сплановано…

«…Дуже давно, для іншої жертви».

— Хто це зробив, Ейдене? — питає Анна, в її голосі сильнішає страх.

Я виходжу з елінгу, оглядаю темряву і зрештою бачу на протилежному боці озера пляму штормового ліхтаря.

— Ти когось очікуєш? — питає Анна, не зводячи погляд зі світлої плями.

— Це вбивця, — кажу я, відчуваючи дивний спокій. — Я поросив Канінгема поширити чутку, ніби ми прийдемо сюди, щоб… ну, щоб, так би мовити, скористатися приміщенням.

— Навіщо? — з жахом питає Анна. — Якщо ти знаєш, хто допомагав Майклові, скажи Чумному Лікареві!

— Не можу, — кажу я. — Решту маєш пояснити ти.

— Що?! — шипить вона, кинувши на мене сердитий погляд. — Ми мали угоду: я не даю тобі померти, а ти шукаєш убивцю Івлін.

— Чумний Лікар має почути це від тебе, — кажу я. — Інакше він тебе не відпустить. Повір мені, ти маєш усі потрібні фрагменти, тобі просто треба скласти їх докупи. Ось, тримай.

Сунувши руку в кишеню, я простягаю їй аркуш паперу. Вона розгортає його та читає вголос.

— «Усі вони», — каже вона, насупивши чоло. — Що це означає?

— Це відповідь на питання, яке я доручив Канінгемові поставити пані Драдж.

— Яке питання?

— Чи був хтось ще з дітей Гардкаслів від Чарлі Карвера? Я хотів знати, за кого він міг віддати своє життя.

— Але зараз вони вже всі мертві!

Загадковий ліхтар колихається в повітрі, поступово наближуючись. Той, хто його несе, поспішає, не намагається ховатися. Час для скритності минув.

— Хто це? — питає Анна, затуляючи очі проти світла, що наближалося.

— Еге ж, хто я? — каже Меделін Обер і опускає ліхтар, щоб ми побачили наведений на нас пістолет.

Вона відмовилася від уніформи покоївки на користь штанів і просторої лляної сорочки та бежевого светра. Темне волосся намокло, ряба шкіра товсто вкрита пудрою. Маска догідливості зникла, тепер вона схожа на свою мати: такий самий овал очей, такі самі веснянки, що плавно розчиняються в молочній шкірі. Я можу лише сподіватися, що Анна бачить це.

Анна дивиться то на мене, то на Меделін, замість сум'яття на її обличчі з'являється паніка.

— Ейдене, допоможи мені! — благає вона.

— Це маєш сказати ти, — кажу я, шукаючи в темряві її холодну руку. — Усі шматочки перед тобою. Хто мав можливість убити Томаса Гардкасла та леді Гардкасл в однаковий спосіб, але з різницею в дев'ятнадцять років? Чому Івлін сказала «Я не…» та «Міллісент… Вбивство…», коли я врятував її? Чому в неї був перстень з печаткою, який вона дала Фелісіті Медокс? Що знала Міллісент Дербі такого, що її вбили? Чому Ґреґорі Ґолда найняли малювати нові родинні портрети в той час, коли решта будинку розвалювалася? Заради чийого захисту Гелена Гардкасл і Чарлі Карвер брехали?

Розуміння з'являється на обличчі Анни наче схід сонця, її очі збільшуються, вона відриває погляд від записки й дивиться на очікувальне обличчя Меделін.

— Івлін Гардкасл, — тихо каже вона. Потім голосніше: — Ви — Івлін Гардкасл.

59

Не знаю, якої саме реакції я очікував від Івлін, але вона дивує мене: задоволено плескає в долоні та підстрибує, неначе ми — песики, що виконали новий трюк.

— Я знала, що за вами двома варто піти, — каже вона, ставить ліхтар на землю, і його світло поєднується зі світлом нашого. — Ніхто не піде далеко в темряву, не маючи трохи знання, що освітить дорогу. Втім, мушу визнати, я не маю жодної гадки, яким чином це вас обходить.

Вона відкинула свій французький акцент, а з ним і всі ознаки старанної служниці, за якими ховалася. Плечі, що колись були сутулі, розправилися, шия напружилася й так високо здійняла підборіддя, що жінка дивилася на нас наче з вершини чималої кручі.

Вона запитально дивиться то на Анну, то на мене, але моя увага прикута до лісу. Все це буде марно, якщо Чумний Лікар не тут і не почує, але за межами світлого кола навколо ліхтарів усе чорне. Я можу його не бачити навіть якщо він стоїть у трьох метрах від мене.

Помилково зрозумівши моє мовчання як упертість, Івлін широко всміхається мені. Ми їй подобаємося. Вона нас смакуватиме.

Нам треба розважати її, доки не з'явиться Чумний Лікар.

— Отже, саме це ви планували багато років тому для Томаса? — питаю я, вказуючи на тіло Гелени в