Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Так невже заради цього коштувало стільки людей знищити? – не вірячи своїм вухам розкрила рота місцева суддя – ти 10 років тому тут погроми творила і тепер намагаєшся? – В очах у дівчини вже стояли сльози ...

Десять років тому? В якому сенсі? Вона нічого не змогла, тому і мене покликала? Гарна пані!

То може і вампірам не мститься, бо кишка тонка?

Pov Алана

Боги! Як же боляче! Впавши на мармурову підлогу, я чутливо приклалася спиною, та ще й проїхала трохи, мало не звізши шкіру.

"Яка ж ти слабачка!" – ледве чутно прошепотів той самий голос, що й завжди у мене в голові.

І чому я завжди настільки самовпевнена? Чому взагалі кинулася сюди? ... і так зрозуміло, що тут найстрашніше відбуватися буде... По щоках мимоволі покотилися гарячі сльози. У вухах стояв шум, а перед очима червона пелена... У мене не виходило зробити вдих.

"Зберися ганчірка! – знову гаркнув той голосок – Своє не втримала так і чуже угробити даси?"

А мені, як завжди, вистачило однієї фрази. Я й справді у боргу перед всими цими людьми…. Вони дали мені впевненість у собі, почуття, що все ж таки я комусь потрібна, а головне притулок.

Я справді прийшла сюди, не знаючи, що робити. Що в мене за плечима? Нічого. Там, де був колись мій дім, залишилися лише руїни. А єдиними живими істотами, які там залишилися, схоже, були всього лише я, Гель та Кайл, тобто Рижик. Тому ніхто не зміг дати відсічі. Постояти за свою домівку. Мертві не можуть захищатися... Я вже не зможу врятувати свій будинок, але не дам зруйнувати це чудове місто.

До моїх вух долинули голоси… ​​як крізь вату… приглушено… не було чути навіть слів. Але я розрізняла голоси! Тихомир, Агафія, Шира... навіть Фін. Я вдячна їм за все, а тому не маю права падати, не доводячи справу до кінця.

Піднявшись на коліна, я спробувала встати. Не вийшло. А противник сміється, знущаючись з мене. Як його? Арк? Ну що ж, не пощастило хлопцеві. Я в силах побороти Схопивши шаблю і вскочивши на ноги, я з утробним, майже звіриним ревом кинулася на юнака, плюючи на біль.

Я знесла з ніг чоловіка, який явно не чекав такого від вже поверженого противника.

– Ах ти… – усміхнувся він, але я не дала йому договорити. Низка лютих ударів посипалася на опонента.

Бам. Бах – не давала я йому вдихнути. А що? вже не такий бравий?

Але хлопець схаменувся і відразу врізав мені по голові. Хоча, точніше, спробував. Зіткнувшись шаблі ображено задзвеніли. Моя взагалі розлетілася вщент. Довелося відскочити. Кружляючи навколо противника, шукала його слабке місце.

Раз. Зробив Арк обманний випад. Давши мені коліном по животу.

– У – зашипіла я, але швидко зібралася.

І тут я раптом помітила, що чоловік хоч і кидає шаблю, як жонглер м'ячики з руки в руку, орудує переважно лівою. Коли ж зброя в правій руці, синявий махає їй гранично обережно, хоч все одно неймовірно швидко.

Pov Аріл

"Дура!" – тільки й подумав я, дивлячись на те, як дівчисько приземлилося на лезо.

Моментально зреагувавши, Марко відкинув дівчинку, яка безвольно завалилася на бік, наче шавку. Довго бідолаха не могла підвестися, сіпаючись у конвульсіях. Але несподівано для всіх, дівчисько перетекло з пози ембріона на коліна. А потім і стала на носки, спираючись руками на холодні плити. Нехай руки її тремтіли, упираючись у підлогу, але очі були сповнені рішучості.

Вшух… і всю її суть охопило червоне сяйво. У цей момент вона пантерою кинулася на супротивника. Дві тіні сплелися у смертоносному танці. Блищали клинки, сипалася лайка. Але Арк Ян Марко, який повірив уже було в перемогу, якось втратив увесь свій запал.

Бах! – з дзвоном посипалися на мармур палаючі осколки шаблі. Дівчисько було без зброї, але, схоже її це не засмутило. У цей момент неймовірних розмірів копита вибили вікно, разом із рамою, і до будівлі ввалилися дівчата у відвертих шкіряних костюмах.

– Ви?! – викривально тицьнула в нас якась блондинка – ви спалили наше укріплення і покалічили наших лошат!! – блиснула очима амазонка – не буде вам пощади – показала вона ікла. Мені здалося, чи останнє її засмучує набагато більше? Ні, ну я звісно чув про надмірне кохання нової голови амазонок до пегасів, але не вірив у це.

Гляньте-но, а «воїни» і не помітили нових гостей. Я спостерігав увесь цей балаган, наче був у театрі. Ні, ну а що? Вміють живі зажигати.

Pov Алана

Підпірнувши під ліву руку, в якій зараз і була шабля, я відвела її і по інерції вдарила супротивника правою ногою в щелепу. Почувся хрускіт, а водночас я відчула запах крові. Синьоволосий закотив очі і випустив шаблю. А з його горлянки вирвався хрип.

Pov Арк Ян Марко

О, Аллах, і чому я тут опинився? Занадто самовдоволено і зарозуміло поставився до своєї супротивниці. Думав, молода, кволенька, та й дрібна дуже. А ось воно як обернулося. Стара рана дала про себе знати.

Відчуваючи, як розходяться від удару шви на моєму плечі, з хрипом упав навколішки і закликав до валькірії:

– Томоє… – захлинався я у власній крові – Томоє, прошу, допоможи…

Одного разу жінка вже врятувала мене і хай я буду винен їй до гробу, як і зараз, я не можу померти. В мене залишилися беззахисна сестра і племінник. Турки їх з’їдять….

В очах вже темніло, я чи то втрачав свідомість, чи то уходив з життя. Схоже, моя боротьба була марна.

Мимоволі згадалося, як мовчки, понуривши голову сестра пішла молитися, тільки но побачивши в полі зору волосся кольору крові… мабуть вона і досі молиться… і не зрозуміло буде та молитва мені відхідною чи порятунком.

Pov Алана

Озирнувшись, виявила, що в будівлі стоїть Агафія та її амазонки. Дівчина нервово тицяла пальцем у прибульців і щось вигукувала. Вікно було вибите, а за ним виднілися справжні пегаси... Величезні, різномасті, вони люто копали землю, і грізно пирхали.