Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

—Томоє… Томоє врятуй прошу – благав синявий хлопець, звертаючись до жінки.

– Я тобі вже давала шанс – цокнула вона язиком, не дивлячись на хлопця – а тепер віддай належне – хмикнула червоноока і ніби поманила пальцем когось із порожнечі.

З хлопця ніби випаровувалась чорна при чорна "енергія"... якщо я правильно зрозуміла... Хлопець знепритомнів, а енергія разом із темрявою, витягнутою з мармурових плит, вп'ялися в шкіру другого чоловіка, з довгим волоссям. Весь його силует осяявся темрявою, а потім хлопнувши руками, і потерши їх, хлопець вимовив:

– Поїхали!

Можливо мені здалося, але у чоловіка виросли роги, потім його силует розмився і розтягнувся... Коли пітьма спала в приміщенні, знаходився цілий загін однакових коротко стрижених безликих воїнів у чорних костюмах.

– Алана! – схопив мене Дмитро за шкірку і кинув у натовп козаків.

– Друзі! – вигукнула Агафія, зловісно скалячись, та так що мороз по шкірі пробігав – давайте ж покажемо хто тут найкращий воїн – махнула вона у бік ворогів і всі кинулися в бій...

***

– Невже все так погано? – з часом знову ставши спиною до спини Дмитра, спитала я волхва.

– Ну, що я можу тобі сказати... – багатозначно хмикнув сіроволосий у відповідь – на їхньому боці, схоже, безсмертні воїни, а у нас два недововкулака, волхв, характерник недоучка, оракул, плюс близько дюжини смертних воїнів. І з усього цього, разом з тобою, три слабкі ланки.

– Песимістично – хмикнула я, не на грам не образившись, адже без будь-якого натяку на зброю, я не могла бути «бойовою одиницею»…

А ось супротивники і справді, схоже, були безсмертні. Ти їх рубаєш, а леза крізь них. Тихомир і Могила, прикриваючи один одному тил уміло пронизували безликих чернишів. Олеся сміливо орудувала луком. Дивуюсь навіть як вона робила це в приміщенні. До того ж дівчина стріляла закритими очима. Якби почула не повірила б. А он – виходить

Свистіли в повітрі кинджали.

А про бідну аристократку, що стояла біла, як крейда, всі давно забули.

– Фін, – крикнув волхв, відкидаючи мене ногою, сам при цьому вщент ламаючи меч, що мало не пронизав мене.

Опинившись біля сивого, була змушена відвертатися, щоб не бути пристукнутою своїми ж.

—Ррр… – кинулась у мій бік Томоє, але першу її атаку відбив Хмельницький...

Бах – і чоловік усім тілом впечатався в камінь стін, що вже кришився, не витримуючи цього хаосу. Задкуючи назад, я злякано дивилася на валькірію. Як і раніше, я була обеззброєна, а в неї наперевагу, як аргумент, блищав величезний меч. Перечепившись, чорт знає через що, впала на землю, і почала повзти назад.

У мене в грудях шалено стукало серце, а тіло продирав жах. Упершись спиною і потилицею в стіну, в страху закрила обличчя і груди зігнутими в ліктях руками. Замах... і я заплющила очі, чекаючи болю. Але нічого не було. Розплющивши очі, мала честь бачити дивну картину: жінка завмерла, занісши лезо наді мною. Вона спохмурніла, здавалося всередині неї йшла боротьба.

– Як це ти не вбиватимеш? – наче сама себе запитала вона.

Меч блиснув і в ньому відбитком стояв невідомий чоловік, який ніби тяг невидимий канат, стримуючи щось.

– Та ну тебе, – викинула жінка зброю.

У цей момент до кабінету увійшла Соломія, а попереду її просвистіли постріли вояків, що супроводжували її. Всі мимоволі здригнулися від цього звуку.

– Нарешті – втративши до мене інтерес, розтягнулася в усмішці валькірія – всі запрошені в зборі.

Гетьман, побачивши злодійку, завмерла здивовано… вона розглядала жінка ніби намагаючись щось згадати. А червонява, тим часом, хитро посміхнувшись лише розкинула руки. Візерунки на її обладунках засвітилися, а від її слуг до неї потяглася, здавалося, що сама пітьма. Вона обвивала тіло жінки, поки незнайомка перетворювалася, а в її руках матеріалізувався неймовірних розмірів меч, подарований, здавалося, самою смертю.

Люди в приміщенні, які до цього трусили за шкірку і сміливо протикали своїх примарних ворогів, з подивом дивилися на порожнечу там, де тільки-но був ворог.

– Ну що, соплячко, чи зможеш мене перемогти? – розслабилася магічка, дивлячись на Соломію – чи знову мармуровою статуєю стоятимеш?

– Соломія! – вихопивши з шафи якийсь предмет привернула увагу Шира.

Гетьманові в руки полетіла дивна зброя. Козаки називають її булавою. Це дерев'яна палиця, з шаровидним навершям, усіяним шипами. Тут це вважається символом влади і я зовсім не розуміла до чого тут булава. Хоча чомусь то "хранителькою булави" тільки Соломію, і то за очі називають.

Спіймавши шукане, дівчина приготувалася боротися.

– Ти справді готова прийняти бій? – спала з губ Томоє посмішка – ти сама боротимешся?! – розлютилася вона.

Мені одній здається, що вона психічно неврівноважена?

– Звичайно ні – стала біля гетьмана голова амазонок – принаймні – примружилася вона – з її боку це буде вкрай не чесно по відношенню до мене. Ти ж на мене лютишся за забраний титул голови – грала хижа посмішка на гарному обличчі, а в мене в голові мало по малу з’являлося розуміння ситуації.

Раз. Схоже, без домовленості в одну мить напали дівчата – Соломія і Агафія. Почався найзапекліший на сьогодні бій. Виблискували леза. Кришився камінь… у тріски розліталися меблі. Я не могла встежити за боєм. Валькірії кожну мить перетікали з позиції на позицію.

Але навіть через більшість Агафія і Соломія не могли застати набагато вмілішу і хитрішу жінку зненацька. Кам'яна кладка посипалася, заваливши таким чином ледь живі троянди на клумбі перед вікном. Відкрився прохід, і дівчата без роздумів вискочили надвір.

Бам – нарешті спіймала момент Соломія. На тілі Годзен появилася перша рана. Червоноволоса, з нерозумінням схопилася за маківку.

– Ну гаразд – люто блискаючи очима, хмикнула Томоє і втягла носом повітря, а разом з ним і темряву, що на наших очах розчинилася в ньому, а до того вийшла з її воїнів уже й за межами будівлі.