Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Він озирається довкола себе, вивчаючи стару стелю, допоки я роблю крок назад, глянувши в темряву. Заплющую очі, випустивши з легень повітря, і дозволяю йому розповзтися цим коридором. Драпонути вперед, наткнутися на сходи, вдаритися об стіни й знову чкурнути прямо, поки не наткнеться на мага. На шепіт. Дивний, незрозумілий, але справжній шепіт. Вуха напружуються, простір густішає, викликаючи головний біль, і я хутко втягую повітря назад у груди, повертаючись до звуків поблизу себе. Очі іскряться вогнем, коли розплющую їх.

— Тобі подобається мистецтво, так? — ставлю трохи дивне питання, сподіваючись, що Люци не дивитиметься на мене, поки відповідатиме. Він досі позирає вгору, бігаючи поглядом по стінах. — Воно тебе оживляє?

Легкий смішок.

— Воно мене жахає.

Я могла б прислухатися до цього твердження, але в наступну мить зриваюся та невагомо біжу в темряву услід за повітрям, якось підсвідомо глушачи звуки довкола себе, допоки чоловічий голос продовжує щось повільно пояснювати. Моя вага перетворюється на пір’ячко, яке несеться коридором, зовсім не привертаючи до себе уваги.

Забігаю за поворот, помітивши невеликі кам’яні сходи на другий поверх. Пірнаю туди, перестрибуючи через розламані сходинки, щоб не померти на пів дороги до втечі.

Мої очі вивчають те, що допомагає бачити Місяць крізь розбиті вікна. Намагаюся змусити повітря позаду згуститися, щоб Хейг опинився ізольованим від звуків нагорі, але для цього потрібно зосередитися, знайти правильні відчуття стихії, а в мене ані часу немає, ані достатньо магії.

— Це я, бляха, — шепочу. — Дінара Дільшат. Перстень династії. Жанне!

Дихання зовсім поруч. Сподіваюся, це не Люци, бо я не можу фокусуватися одночасно на ньому й на перевізниках. Але тут хтось дихає. А якщо це не вони, а все ж таки безхатьки, то зараз…

Мою голову пронизує різкий біль, коли хтось штовхає мене в стіну поруч. Я хочу скрикнути, але рота затискають, допоки скроні пульсують пекучим болем.

— Тихо.

Відчуваю, як мені тичуть щось до кишені, при цьому забираючи всі гроші. Спиною біжить холодок, і я думаю, що краще справді замовкнути, допоки жива. Серце гепає у вухах, реальність розпливається.

— Ми в розрахунку, — я навіть не впізнаю голос. Сильно зажмурюю очі, а в наступну мить мене відштовхують. Тіло автоматично летить вперед, а тоді коліна гучно б’ються об каміння. Я панічно хапаюся за повітря, допоки світ крутиться перед очима. Перестаю дихати, ледь не втрачаю свідомість і ладна от-от виблювати. Проводжу долонею по голові, але кров не вчувається.

— Бляха…

Озираюся, але нікого не помічаю. Не можу сфокусуватися, не можу знову вчувати повітря. Лише вловлюю десь здалеку:

— Дінаро!

Трясця.

Я зчіпляю вуста, хапаючись за стіну, але долоня ковзає, і я знову падаю додолу. Чую поспішні кроки й ледве не стогну, готуючись до чергової лекції, тому вирішую подати голос першою:

— Я тут!!! — гукаю, а луна тече стінами. — Я впала!

Витягаю ноги поперед себе, як би боляче це не було. Стискаю зуби, щоб не заревіти, а за кілька секунд Люци гальмує біля мене. Тут доволі понуро, і в мене закрадається підозра, що вогневики таки можуть бачити в темряві.

— Якого?..

— Мої коліна… — тяжко зітхаю, розстібаючи нижні ґудзики пальта, бо під ним у мене лише спідниця.

— Якого проклятого ти бігаєш тут? — шипить він. — Я що тобі казав? Від мене не на крок, а ти!..

Маг закипає, але не може злитися на мене, допоки бачить, як розтираю ноги, кривлячись від болю. Сідає поруч, розглядаючи мої коліна та тремтливі руки.

— Будуть синці, — підсумовую. — Я просто хотіла тебе налякати, не кричи. Вдихни та видихни, Хейг.

— Ти мене налякала, Дільшат, і тому я кричу, — він ледь торкається мого волосся, щоб розгледіти обличчя під сяйвом зірок. Я ледь відвертаюся, аби випадково не торкнутися його. — Все добре? Допомогти встати?

— Ага.

Підіймаю руки, і Люци бере мене під плечі. Я навіть коротко сміюся, коли легко стаю на ноги, а тоді раптом роблю крок вперед, врізаючись у тіло хлопця. Зітхаю, підвівши голову, і помічаю, що він уважно стежить за моїм обличчям. За вустами.

З мене враз спадає усмішка. Я опускаю голову, глянувши на чоловічі долоні, які лежать трохи нижче він моїх пахв, ближче до грудей. Вогневик враз прибирає їх, а я роблю так само зі своїми на його тілі. Доводиться підібгати вуста та ступити крок назад.

— Стоїш? — питає.

— Ага. Стою.

Закладаю пасма волосся за вуха одразу обома руками.

— Стою…

Довкола нас така тиша, що краще знову впасти.

— До кафе? — випалює Люци.

— Так, ходімо. Звісно. Я голодна.

Він пропонує мені свій лікоть, а я не можу відмовитися.

Вже дорогою з галереї, кладу вільну долоню до кишені пальта, з якої витягли монети, і саме тоді натикаюся на складений удвічі аркуш. Зиркаю на нього, але врешті вирішую розгорнути послання пізніше, коли Люци не буде поруч.