Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

фанфаронство або, в кращому разі, — лукавство. Нарікаючи на лінь та неохоту робити домашнє завдання, вони в такий спосіб завуальовано натякають на те, що їхня леліточка така розумна, що впорається з наукою без зусиль. Пожалітись на «нестерпних» халамидників, які тільки те й роблять, що висять на телефоні і «невідомо чим» займаються з друзями — це просто хитрий спосіб повідомити, які ж дітки популярні серед однолітків. Коли в удаваному відчаї матуся закочує очі і плачеться, що доня одержима модою та макіяжем, — це всього лиш намагання делікатно розповісти про виняткову вроду дочки. Удаване роздратування через сміховинну зацикленість дитяти на спорті — це вправний виверт, щоб похвалитися спортивними досягненнями чада.

Навіть якщо звички та поведінка дитини непокоїть вас по-справжньому, ви просто зобов’язані висловлювати тривогу правильно — із вдаваним відчаєм у голосі. Справжній відчай можна собі дозволити тільки в колі близьких друзів: десь на шкільному подвір’ї чи на вечірці, навіть коли вам плакати хочеться від зневіри, треба прикидатися, ніби безнадію ви просто вдаєте. Іноді, прислухаючись до розмов, я чула як в голосі котроїсь із матусь, що розповідала про походеньки «безнадійного» чада, пробивався непідробний жаль. Її журні подружки тут же починали ніяковіти, відводили погляд, переминалися з ноги на ногу — пальчики ніг дивилися у протилежному напрямку, несвідомо видаючи бажання пуститись навтьоки. Тоді матуся, відчувши дискомфорт колежанок, опановувала себе і продовжувала псевдожалі правильним тоном — легковажно і з гумором. Ох ця нестерпна легкість англійського буття!

Правила гри «А мій гірший!» суворо забороняють критикувати чужих дітей. Своїх можете чорнити як заманеться, але про чужих — ні слова кривого, хоч би як їхні батьки побивалися (принаймні у вічі ні за що не кажіть). Висловлювати співчуття у відповідь на батьківські жалі про негожу поведінку та дивацтва дітей можна, але дуже обережно, щоб ненароком не образити. Навмисно ухильне «Ох, я знаю», співчутливе зітхання та пригнічене кивання — це єдині безпечні варіанти відповіді на чужі жалі. Одразу по тому треба негайно ганити своїх дітей за несусвітні невдачі.

Процедура насправді зовсім не зумисно лукава і прорахована до дрібниць, як може здатися на перший погляд. Більшість батьків-англійців, не задумуючись, дотримуються правила «А мій ще гірший». У голосі автоматично з’являються цинічні, псевдовідчайдушні нотки, а на обличчі — відповідна міна. Невідомо як, навіть не усвідомлюючи, вони знають, що не пасує вихвалятися та впадати в емоції. Навіть делікатні завуальовані вихваляння, сховані під личиною самовисміювання, не є результатом продуманих ходів. Батьки не кажуть собі: «Гм-м, як не можна вихвалятися, то що ж би таке придумати, як би мені обмовити дитину, щоб всім було зрозуміло, що вона геній?». Інакомовність — у нас в крові. Ми звикли не говорити те, що думаємо: іронія, самовисміювання, знецінення, двозначність, завуальованість та ввічливе лукавство — це глибоко вкорінені, невід’ємні складові англійськості. З раннього дитинства ми переймаємо цей особливий світогляд: з дошкільного віку наші діти вправно володіють мистецтвом ухильного хизування і вже можуть самотужки горлати про свої чесноти в трубу самовисміювання!

Правило невидимого пубертату

І це на краще, якщо чесно, адже в нашій культурі діти — це щось з розряду нестерпного тягаря, а підлітки — горе полинове. Підлітків мають водночас за вразливих і небезпечних — ними переймаються і водночас вони загрожують, потребують захисту і їх треба тримати під контролем. Одне слово, з ними самі клопоти! Тож зовсім не дивно, що мало де у світі заведено святкувати початок статевого дозрівання. Перехід на цей незрозумілий, дивний, сповнений гормональних бур етап ніхто не вважає достойним приводом для свята. Англійці краще сховають голову в пісок і вдаватимуть, що нічого не відбувається. У ЦА є церемонія «Конфірмації» — обряд, який проводять у підлітковому віці (переважно між одинадцятьома і чотирнадцятьома роками), але він ще менш популярний, ніж обряд хрещення. До того ж в нього нема світського відповідника, тож більшість англійських дітей обходиться без спеціального обряду, що знаменує перехід від дитинства до отроцтва.

Позбавлені ритуалів, які належаться їм по праву, англійські отроки вигадують собі на втіху власні неофіційні ритуали, які переважно зводяться до потрапляння в халепи через нелегальне розпивання алкоголю, експерименти із забороненими психотропними наркотичними речовинами, крадіжки в магазинах, викрадення автомобілів «на покататись» або вони ще щось вигадують, щоб привернути увагу до тілесних змін. До слова, в нас найвищий рівень підліткових вагітностей в Європі!

Підлітків не «приймають» як повноправних членів суспільства аж доки вони не проминуть буремний підлітковий вік і не відбудеться офіційний ритуал зміни стану — святкування вісімнадцятиліття, яке знаменує перехід у статус дорослих. Декому влаштовують міні-обряд у сімнадцять, з нагоди отримання водійських прав, однак саме у вісімнадцять англійці офіційно вступають в еру дорослості — можуть голосувати, одружуватись без батьківської згоди, вступати у гомосексуальний зв’язок, дивитися фільми для дорослих і, що найважливіше для більшості, купувати алкоголь. Звісно, що багато хто й до того пив недозволені алкогольні напої, займався всяким сексом і дивився «доросле» кіно; багато підлітків кидають школу в шістнадцять і йдуть працювати на повний день, може, навіть одружуються чи просто живуть з кимось в парі, вагітніють і заводять дітей. Одначе, саме вісімнадцятиліття досі вважається мильним каменем, приводом влаштувати велику галасливу вечірку чи просто напитися ще більше, ніж у звичайний суботній вечір.

«Проба на тривкість»: рік-на-паузу?

У середовищі освічених класів одразу по обряду вісімнадцятиліття практикують рік-на-паузу — перерву між школою та університетом, тривалий «лімінальний» період, під час якого молодь подорожує за кордоном, займається доброчинністю (допомагає будувати школу в перуанському селищі, працює в сиротинці в Румунії, рятує тропічні ліси, копає криницю і т. д.) і знайомиться зі справжнім (читай — бідним) світом, живе наповненим життям та здобуває досвід, який сформує характер на все життя. Рік на паузу — це щось на зразок обряду ініціації, пом’якшений варіант племінної традиції, коли юнаків відправляють у джунглі чи кудись в дике поле, щоб вони спробували по чім фунт лиха і довели, що достойні стати офіційними членами спільноти.

Серед верхівки та впевненого середнього класу таким випробуванням зазвичай ставало заслання чада у закриту приватну школу інтернатного типу на весь період підліткового віку. До відносно недавнього часу вищі кола та аристократія були рішучими противниками інтелектуалізму (в цьому вони, як і в любові до спорту та азартних ігор, дуже схожі на робочий клас) і зневажали тягу середнього класу до вищої освіти. Їхні сини могли вступати до університету, але це не вважалося обов’язковим — можна було обійтись службою в армії або навчанням у сільськогосподарському коледжі, чи ще щось на кшталт такого, а дочкам, на їхню думку, академічна освіта потрібна ще менше. Леді Діана Спенсер ніколи особливо не соромилася тотального браку академічних знань і навіть в інтерв’ю посміювалась весело із своїх нульових оцінок і того, як їй