Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

прямо перед собою, ні вгору, ні вниз. Там був піщаний горизонт, знятий вітерцем пил, що обмежував краєвид. За часів Дюни він бачив багато таких горизонтів.

Потім він обернувся обличчям до Стіни, став навколішки, підвівся, чіпляючись руками, і продовжив підйом. Картина Стіни зберігалася в його пам’яті такою, якою він бачив її знизу. Достатньо було заплющити очі — і з’являлася схема. Він навчився фіксувати так шлях ще дитиною, ховаючись від Харконненівських мисливців за рабами. Кінчики пальців знайшли тріщину, у якій могли закріпитися. Він підтягся вгору.

Дивлячись знизу, Нейла відчувала дедалі сильнішу спорідненість із чоловіком, що здіймався вгору. Через відстань Айдаго зменшився, ставши дрібною самотньою фігуркою на Стіні. Він мусить знати, як це — наодинці ухвалювати важливі рішення.

«Я хотіла б дитини від нього, — подумала вона. — Наша з ним дитина була б сильною і самостійною. Чого хоче Бог від дитини Сіони й цього чоловіка?»

Нейла встала вдосвіта й вийшла на вершину низької дюни за селом, аби обдумати те, що запропонував Айдаго. Був зеленуватий світанок зі звичною далекою пиловою завісою, здійнятою вітром, тоді сталевий день і лиховісний безмір Сар’єру. Тієї миті вона вже знала, що все це, безперечно, було передбачено Богом. Що можна приховати від Бога? Ніщо не можна приховати, навіть віддалену постать Дункана Айдаго, яка навпомацки шукала дорогу до краю небес.

Коли Нейла стежила за підйомом Айдаго, її розум улаштував трюк, повернувши стіну горизонтально. Айдаго став дитиною, що повзла по вибоїстій поверхні. Наскільки малим він здавався… і ставав дедалі меншим.

Помічниця запропонувала Нейлі воду, яку вона випила. Завдяки воді Стіна повернулася на місце.

Сіона присіла навпочіпки на першому виступі, перехилившись, щоб глянути вгору.

— Якщо ти впадеш, спробую я, — пообіцяла Сіона Айдаго.

Нейла подумала, що це дивна обіцянка. Чому вони обоє хочуть спробувати зробити неможливе?

Айдаго не вдалося відмовити Сіону від її неможливої обітниці.

«Це доля, — подумала Нейла. — Це воля Бога».

Це те саме.

Уламок каменя впав із місця затиску Айдаго. Таке вже траплялося кілька разів. Нейла стежила за тим, як падає камінь. Він довго летів донизу, вдаряючись об Стіну та відбиваючись від неї, показуючи, що око помиляється, вважаючи Стіну рівною.

«Йому вдасться або не вдасться, — подумала Нейла. — Що б не сталося, на це Божа воля».

Однак вона чула, як калатає її серце. Пригода Айдаго наче секс, подумала вона. Це не пасивна еротика, але щось схоже на рідкісні чари, які заволоділи нею. Вона мусила постійно нагадувати собі, що Айдаго не для неї.

«Він для Сіони. Якщо виживе».

Якщо ж йому не вдасться, тоді спробує Сіона. Вона або переможе, або ні. І все-таки Нейла питала себе, чи зможе вона відчути оргазм, якщо Айдаго дістанеться вершини. Він був уже так близько.

Після того як каміння посипалося вниз, Айдаго кілька разів глибоко вдихнув. Це була погана мить, і йому потрібен був певний час, аби відновитися, вхопившись за три опорні точки на Стіні. Нібито сама собою його вільна рука вкотре сягнула вгору, поповзом пробираючись до непевного місця, до чергової вузької щілини. Повільно переніс вагу тіла на цю руку. Повільно… повільно. Його ліве коліно відчуло місце, де можна було знайти точку опори. Підтягнув туди стопу, випробував. Пам’ять сповістила його, що вершина близько, але він відштовхнув її підказку. Зоставалися підйом і знання, що Лето прибуває завтра.

Лето і Хві.

Про це він теж не міг думати. Але ця думка його не залишала. Вершина… Хві… Лето… завтра…

Кожна думка підживлювала його розпач, змушувала негайно згадувати гірські підйоми з часів дитинства. Що більше свідомих спогадів, то більше блокуються його вміння. Він мусив зупинитися, глибоко дихаючи, намагаючись сконцентруватися і повернутися до природних прийомів його минулого.

Та чи були ці прийоми природними?

У його розумі постала блокада. Він відчував уторгнення, невідворотність… фатальність того, що могло бути й чого тепер не буде.

Лето прибуде сюди завтра.

Айдаго відчув, як з його обличчя спливає піт, обтікаючи місце, де він притисся щокою до каменя.

Лето.

«Я тебе подолаю, Лето. Подолаю заради себе самого, не заради Хві, лише заради себе».

Його почало охоплювати почуття очищення. Схоже на те, що він пережив уночі, коли подумки готувався до підйому. Сіона почула, що він не спить. Почала розмовляти з ним, у найменших подробицях розповівши про свій відчайдушний біг через Заборонений Ліс і клятву на краю річки.

— А тепер я поклялася, що командуватиму його Рибомовками, — сказала вона. — Я дотримаю слова, але сподіваюся, що станеться не так, як він хоче.

— А чого ж він хоче? — спитав Айдаго.

— Він має багато мотивів, а я не всі їх бачу. Хто міг би його зрозуміти? Знаю лише те, що ніколи йому не прощу.

Цей спогад повернув Айдаго до відчуття каменю Стіни біля його щоки. На легенькому вітерці піт висох, і він відчув холод. Але знайшов свій центр.

«Ніколи не прощу».

Айдаго відчував духи всіх його інших «я», гхол, що загинули на службі Лето. Чи міг він повірити підозрам Сіони? Так. Лето був спроможним убити власним тілом, власними руками. Чутка, яку переповіла Сіона, за відчуттями була правдивою. І Сіона теж Атрідка. Лето став чимось іншим… уже не Атрідом, навіть не людиною. Став не стільки живою істотою, скільки брутальним явищем природи, непрозорим і непроникним, усі його переживання були запечатаними всередині нього. І Сіона йому протистояла. Справжні Атріди відвернулися від нього.

«Як і я».

Брутальне явище природи, більш нічого. Як ця Стіна.

Права рука Айдаго навпомацки просунулася вгору й знайшла виступ з гострим краєм. Він нічого не відчував над виступом і намагався згадати широку щілину в цьому місці схеми. Не міг повірити, що дістався вершини… ще ні. Гострий край різав йому пальці, коли він переніс на них свою вагу. Підняв до цього рівня ліву руку, знайшов точку опори й повільно підтягся вгору. Очі сягнули рівня рук. Дивився на плаский простір, що тягнувся під блакитним небом. Поверхню, за яку вхопилися його руки, покривали давні погодні тріщини. Він мацав по ній пальцями, одна рука за іншою, шукаючи тріщин, підтягаючи вгору груди… пояс… стегна. Перекотився, звиваючись і відповзаючи, аж доки Стіна не зосталася далеко позаду. Лише тоді встав і сказав собі те, про що звітували чуття.

Вершина. Йому не знадобилися ні гаки, ні молоток.

Знизу долинув слабкий звук. Овації?

Він повернувся до краю і глянув долу, махнувши їм.