Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Шукаючи опорних точок, яких він не міг бачити, Айдаго обмацував рівну поверхню… ну, не зовсім рівну. Вітер і пісок, інколи навіть дощ, спека та холод робили свою ерозійну справу впродовж трьох тисячоліть. Айдаго цілий день простояв на піску під Стіною, пильно вивчаючи, чого тут досягнув Час. У пам’яті він зафіксував певні схеми: навкісну тінь, тонку риску, напівзруйнований горбик, маленький скельний виступ тут і там, угорі.

Його пальці вчепилися за гостру щілину над ним. Він обережно перевірив, чи витримає ця опора його вагу. Так. Трохи відпочив, притиснувшись обличчям до теплого каменя, не дивлячись ні вгору, ні вниз. Просто був тут. Усе залежало від темпу. Не можна допустити, щоб його плечі втомилися надто рано. Вагу слід розподілити між стопами й передпліччями. Пальці неодмінно постраждають, але, доки кості та сухожилля в порядку, на це можна не зважати.

Він іще раз підтягся вгору. Уламок скелі відірвався під його долонею, пил та камінці посипалися на праву щоку, але він навіть не відчув цього. Кожна частка його свідомості концентрувалася на обмацуванні руками, на рівновазі ніг, що спиралися на крихітні випуклості. Він був пилинкою, часткою, що протистоїть гравітації… тут тримаючись пальцем руки, там спираючись на палець ноги, інколи чіпляючись за поверхню суто силою волі.

Його кишеня віддувалася від імпровізованих гаків, але йому не хотілося їх використовувати. Так само імпровізований молоток звисав з пояса на короткому шнурку, вузол якого безпомильно пам’ятали його пальці.

З Нейлою йшло тяжко. Вона не погодилася б віддати свій лазеростріл. Але підкорилася прямому наказові Сіони супроводжувати їх. Дивна жінка… дивно слухняна.

— Хіба ти не присягалася підкорятися мені? — запитала в неї Сіона.

Нехіть Нейли розвіялася.

Пізніше Сіона сказала:

— Вона завжди виконує мої прямі накази.

— Тож нам не доведеться її вбивати, — проказав Айдаго.

— Я б радше й не пробувала. Схоже, ти навіть не здогадуєшся, яка вона сильна й спритна.

Ґарун, музейний фримен, що мріяв стати «справжнім фрименом на давній лад», приготував підмостки для цього підйому, відповівши на питання Айдаго, як Бог-Імператор прибуде до Туоно:

— Так само, як він прибув із відвідинами за часів мого прапрадіда.

— І як це було? — підштовхнула його Сіона.

Вони сиділи в запилених тінях, ховаючись від пообіднього сонця, того дня, коли дізналися, що Владика Лето одружуватиметься в Туоно. Ґарунові помічники присіли півколом під вхідними східцями, на яких Сіона й Айдаго сиділи з Ґаруном. Поблизу стояли дві Рибомовки, прислухаючись. Нейла ось-ось мала з’явитися.

Ґарун вказав на високу Стіну за селом, край якої виблискував золотом на сонці.

— Туди веде Королівська Дорога, а Бог-Імператор має машину, що легко знесе його з висоти.

— Вона вбудована в його повіз, — сказав Айдаго.

— Силова підвіска, — погодилася Сіона. — Я її бачила.

— Мій прапрадід казав, що вони прибули Королівською Дорогою, весь їхній великий загін. Бог-Імператор злетів на нашу сільську площу на своїй машині. Усі інші спустилися по линвах.

— Линви, — задумливо сказав Айдаго.

— Навіщо вони приїжджали? — спитала Сіона.

— Підтвердити, що Бог-Імператор не забув про своїх фрименів, таке казав мій прапрадід. То була велика честь, але не така, як цей шлюб.

Ґарун ще не закінчив говорити, як Айдаго підвівся. При кінці центральної вулиці було виразно видно високу Стіну, від підніжжя у пісках до вершини в сонячному світлі. Айдаго оминув ріг гостьового дому, вийшов на центральну вулицю. Там зупинився і глянув на Стіну. Уже з першого погляду було зрозуміло, чому всі казали, що цією поверхнею неможливо піднятися. Навіть тоді він відкинув думку про вимірювання висоти. Могла бути хоч п’ятсот, хоч п’ять тисяч метрів. Насправді істотним було інше. При детальнішому огляді виявилися дрібні поперечні тріщини, місця руйнувань, навіть вузький виступ на висоті двадцяти метрів над навіяним піском біля підніжжя… і черговий виступ, приблизно на двох третинах підйому.

Він знав, що його підсвідома частина, древня і надійна, уже виконувала необхідні виміри, використовуючи за одиницю його власне тіло. Скільки зростів Дункана до цього місця, опори для рук тут і там. Його власні руки. Він уже відчував, як лізе вгору.

Коли він отак стояв при першому дослідженні, біля його правого плеча пролунав голос Сіони:

— Що ти робиш?

Підійшла безшумно, дивлячись туди, куди й він.

— Я можу піднятися на цю Стіну, — сказав Айдаго. — Якби я мав легку линву, то міг би витягти товщий канат. Усі інші могли б легко ним піднятися.

Ґарун приєднався до них саме вчасно, щоб почути це.

— Навіщо тобі підніматися на Стіну, Дункане Айдаго?

Замість Айдаго відповіла Сіона, усміхаючись Ґарунові:

— Щоб належно привітати Бога-Імператора.

Це сталося ще до того, як вона засумнівалася, до того, як власні очі та незнання, що таке гірське сходження, почало підважувати цю початкову певність.

Після першого піднесення Айдаго спитав:

— Яка завширшки Королівська Дорога там, угорі?

— Я ніколи її не бачив, — відповів Ґарун. — Але мені розповідали, що дуже широка. Великий загін може промарширувати одною шеренгою, так кажуть. І там є мости, місця для оглядання ріки і… і… ох, це справжнє чудо.

— Чому ти ніколи не побував там сам, щоб подивитися? — спитав Айдаго.

Ґарун лише стенув плечима й вказав на Стіну.

Тут з’явилася Нейла й почалася суперечка про підйом. Айдаго згадував цю суперечку, піднімаючись. Які дивні стосунки між Нейлою та Сіоною! Вони наче двоє змовників… хоча й не змовники. Сіона наказувала, а Нейла підкорялася. Але ж Нейла була Рибомовкою, Подругою, якій Лето довірив першу перевірку нового гхоли. Вона зізналася, що з самого дитинства була в Королівській Поліції. Яка ж вона сильна! З огляду на цю силу, було щось несамовите в її підлеглості Сіоні. Так, наче Нейла слухала таємні голоси, які підказували їй, що вона має робити. Тоді підкорялася.

Айдаго навпомацки потягся до чергової опори. Його пальці поповзом пробиралися по каменю, угору та праворуч, знайшовши нарешті невидиму щілину, за яку могли вхопитися. Його пам’ять мала напоготові природну лінію підйому, але тільки тіло могло вивчити, як підніматися цією лінією. Ліва стопа знайшла опору для пальця… вгору… вгору… повільно, випробовуючи. Тепер ліва рука вгору… там не щілина, а виступ. Спершу його очі, тоді підборіддя піднялися над високим виступом, який він бачив знизу. Сперся на нього ліктем, перекотився через край і відпочивав, дивлячись лише