Олена Гриб - Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб

18.2

 

– Канатна дорога? Секрет швидких переміщень лінг настільки простий? – Джі Лін штовхнув тонку палю, майже приховану нагромадженням каміння, і від неї відлетів шматок іржі. – Ця кабіна без стін і без сидінь настільки схожа на пастку, що я готовий повірити в її реальність.

– Це не кабіна, – вагомо заявила Лисиця.

Але князь і сам уже зрозумів, що помилився. Те, що він вважав подобою транспортного засобу, було частиною кріплень. Воно відпало і трималося лише на канаті. Вистачило легкого дотику, щоб пошкоджене стихіями пруття переломилося і його залишки полетіли вниз – у широку ущелину, що простягалася від скелястого масиву далеко на північний схід.

Протилежний бік злегка затягло димом, проте Джі Лін бачив: там, серед чагарника, що невідомо як гніздився в ущелині, ховалося щось рукотворне і дуже старе.

– Трос у пристойному стані. – Лисиця випромінювала оптимізм.

– Як для свого поважного віку.

Вона не сперечалася, лише хитнула якесь обліплене лишайниками спускове приладдя і прислухалася до дзвону металу.

– Якщо чесно, все життя мріяла зробити щось таке, але зараз мені страшно, – промовила, обриваючи залишки шкіряних смуг – можливо, старої страховки.

Князь швиденько пробігся своїми дитячо-юнацькими мріями і з подивом зрозумів: польоту над прірвою серед них не було, та й до нинішнього списку бажань нічого такого не входило.

– Пропоную вчинити раціонально, Джі Ліне.

– В якому сенсі? – раціональність Лисиці навівала погані підозри.

– Спускове кільце лиш одне, ти важчий за мене, ти потрібен Пагорбам і… Вибач, князю, але я швидша і божевільніша.

– Стій!

Кричав Джі Лін у порожнечу. Меліса зникла на секунду раніше, ніж до нього дійшло, в чому криється раціональне зерно з її точки зору.

Він схопився за трос, чудово знаючи: якщо щось трапиться, ніякі зусилля не допоможуть. З цього боку канат тримався міцно, незважаючи на іржу та острівці моху. Якщо є слабке місце, то не тут.

Не тут…

Князь штовхнув найближчий камінчик, і він поскакав униз – у туманну глибину, де уява малювало гострі вершини і огидних чудовиськ. Серце стиснулося від усвідомлення того, що може статися найближчими секундами. Джі Лін забув, як дихати, і лише стежив за фігурою, що швидко віддалялася.

Скільки минуло часу? Він ніби випав із реальності і отямився лише тоді, коли канат здригнувся востаннє і завмер, а з протилежного кінця ущелини Лисиця махнула, що все добре.

Ну чи що вона може махати руками.

– Тепер я розумію, чому тебе всі ненавидять, – пробурмотів князь і витер спітніле чоло. – І навіщо Фабіан прислав «прокляту Міллс»? Мене запросто може вгробити і напівкровка Стау.

Він не пам’ятав, як перебирався на той бік. Взагалі не пам’ятав. Розум ніби вимкнувся на кілька хвилин, оберігаючи психічне здоров’я. Коли під ногами опинився твердий ґрунт, про недавнє божевілля свідчили лише обдерті до м’яса долоні, опіки від тертя, ниючі м’язи та очі, що сльозилися і пекли від диму та вітру.

Лисиця відтягла Джі Ліна від краю, повисла на його плечах і не вгамовувалася доти, доки не посадила його під низьким безлистим кущем, не відірвала рукава його сорочки і не перев’язала йому руки.

– Та ти в сто разів ненормальніший, ніж я, князю! – вигукнула з запалом. – У тисячу разів! Про що ти взагалі думав?

– Про тебе, – чесно зізнався Джі Лін. – Здається, я все зрозумів.

– Що я – везуче зло? Довго ж до тебе доходило… Зазвичай люди прозрівають набагато швидше.

– Я б не пережив, якби з тобою щось трапилося.

– Розслабся, це шок. Скоро мине. Вдих-видих…

– Не віриш?

Меліса сіла поруч, витягла довгі ноги в запорошених штанинах, обхопила Джі Ліна за плечі і вказала на вузьку стежку, що вела кудись униз крутим схилом.

– Повертайся скоріше в норму, князю. Нам ще крокувати і крокувати, причому не ясно, куди. Я б зараз багато віддала за звичайну мапу.

– Я ж серйозно.

– Я теж. Щоб потрапити назад, доведеться піднятися он туди, – Лисиця махнула на скелю на віддалі, – а я гадки не маю, чи в терпимому стані та дорога. Тому пробуємо йти вперед, доки можемо.

– Чому ти така? – Джі Лін не звик до ігнорування.

Меліса взяла його руку, легко провела пальцем по пухирях.

– Обпікатися боляче, – сказала рівним тоном. – Ходімо, князю. Якщо вже ми тут, то доведімо справу до кінця.

***

За наступні години Джі Лін дізнався про себе багато нового.

По-перше, страх висоти, якого він ніколи не мав, і страх зірватися в прірву з карниза завширшки як три долоні – зовсім різні речі.

По-друге, павуки, навіть м’ясоїдні, – нісенітниця, не варта уваги, а темрява лякає хіба що дітей, проте заселений павучими сімействами тунель – аж ніяк не розважальна прогулянка.

По-третє, гірський струмок прекрасний на картинах, але не тоді, коли плюхаєшся в холодну воду і чіпляєшся за мокре каміння як безпорадне цуценя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍