Дмитро Олексійович Міщенко - Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Данко поспішив було на поміч, та одразу ж і остудив у собі той порив: Хафіз знав, що робив, і добре відав, як роблять, коли прирікають себе на смерть.

— Тут мають бути жона його, діти. Розшукайте їх, — повелів котромусь із старшої дружини.

— Як можу знайти, — засумнівався дружинник, — коли не знаю їх.

— Я знаю, — озвався інший. — Ходімо.

Вони нескоро об’явилися перед своїм привідцею. В острозі встигли потяти за той час усіх, хто не хотів скласти бронь, вишукати по криївках тих наївняків, що мислили собі пересидіти в сховку біду та випорснути потім з Дикуші непоміченими; встигли одчинити й ворота та впустити до острогу тих тиверців та уличів, котрі ждали завершення вранішньої вилазки поза стіною. Зате коли об’явилися, не втішили привідцю, самим видом своїм сказали: з Забавою і її дітьми біда.

— Не зволікайте, — і дивувавсь, і гнівався Данко. — Кажіть уже, що сталося?

— Вони потяті.

— Н-не… не може бути! Я попереджав усіх своїх: жон і дітей не чіпати.

Дружинник знизав плечима, та в нього й не допитувались уже. На той час над’їхав Світозар, і оба Волотовичі поспішили на те місце, де проживала з своїм обрином Забава.

Перші ввійшли до кліті-передпокою і перші побачили те, чого ліпше було б не бачити. Мати, видно, захищала дітей своїх — лежала посеред кліті з мечем у руках і глибокою, безжально заподіяною раною в грудях. Дітей же потято там, де спали чи ховалися, — у ложі.

— Хто вчинив се звірство? Хто?! — не міг заспокоїтися Данко.

— Напевно, сам Хафіз, — вирік догадку один із дружинників, що супроводжували Волотовичів.

— Хафіз був у січі, від самого початку й до кінця.

— А коли він повелів комусь із челяді: потяти дітей і жону, якщо обернеться так, що авари не вистоять у поєдинку з нами? Це асійці, від них всього можна сподіватися.

Перед Данковими очима постала нараз та одміна, що сталася з Хафізом, коли нагадав йому про Забаву: і яким спустошеним зробився він враз, і якими очима глянув на нього, Забавиного кревняка, почувши оте: «Не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки». Либонь, так і є: повелів комусь із своїх: «Якщо ми не вистоїмо в січі, не лишайте антам ані жони, ані дітей. Не волію, аби хтось із них зрадив своєму родові і став служити на потіху недруга тому ж недругові».

— О боги! — простогнав Данко і тим сказав усе, що хотів сказати.

Потятими в Дикуші клопотатимуться ті, що залишаються в ній яко залога, всі інші мужі вийшли уже з острогу й лаштуються до походу.

— Криваво почався він у нас, брате, — зітхнув Світозар. — Несподівано жорстоко і криваво. Що скажемо небозі Ярославі і хто скаже?

— Що є, те й повідаємо, а повідають ті, кого залишаємо на чолі залоги. Нам не випадає брати на себе цієї повинності.

— Через поспішність чи тому, що соромно і лячно постати з такими вістями перед Ярославою?

Данко холодно глянув на брата.

— І соромно також, хоча я й не почуваю за собою провини в тім, що сталося з її донею. Най той почуває її, хто благословив цей злюб.

— Натякаєш на Радима?

— І на нього також.

— Викинь це з тями. На велике діло пішли ми купно з братом Радимом, негоже думати в такий час про чвари, тим паче, що Радим давно осмислив той свій вчинок і встиг уже виправдати себе.

— Як то?

— Домігся в хана кутригурів дозволу вийти всією своєю ратною силою на Дунай і стати по Дунаєві.

— Йой, чи то так багато?

— Таки багато, бо й сам хан стає там і тим самим каже: іде проти обрів.

— Це напевно?

— Маю гінця від князя Радима, а від гінця — запевнення. Кутригури з нами.

Данко міняється на виду, і міняється на добре.

— Тоді в путь?

— Ано. У добру путь, брате. Бери свої тисячі і поспіши заперти ними перевали. Пам’ятай, коли обри оступляться перед князем Велемиром, підуть саме туди.

— І на тебе також.

— Можливо, хоча більше ймовірним є, що, коли стенуться, постараються розминутися з моїми тисячами, підуть прямісінько в гори.

XXXII

Кінні тисячі полян, древлян, дулібів, інших слов’янських родів доволі швидко і без особливих перешкод посувалися землею Дулібською. Їхній навальний рух, як і нещадна розправа з обрами, що насадив Форисин по окольних городищах, нагнали посадженим відчутного жаху. Бігме, ніхто з них і не помишляв про опір. Знімалися того ж дня і тієї миті, коли довідувалися про антів, і гнали змилених коней на Волин, під захист валів та мудрості каганового тудуна на дулібах.

— Русь іде! — казали спершу стишено, лише найближчим і довіреним, далі голосніше та й голосніше.

— Пре така кінна сила, від якої земля стогне.

— І не одною лавою, — уточнювали обізнаніші, — по всій землі.

Форисин мав щось вдіяти, аби повернути турмам певність: та сила не страшна для них, свою мають незгіршу. А як повернути, не відав. Послатися на те, що сидять за неприступним валом? Що в них, аварів, є живність, є доступ до води, можуть і літо, і поліття висидіти в облозі, а настане зима, руси не витримають, знімуть облогу й підуть пріч? Вої можуть і не повірити цим байкам. Острог, скажуть, не такий великий, аби вмістити всю тьму, тим більше прогодувати її тим, що є, до зими. Мусить щось інше вдіяти. А що, крім січі, може зарадити в цій скруті?

І Форисин зважився вийти назустріч тому грізному, як застерігають усі, недругові, нав’язати йому січу поза острогом. Аби знати, де він, як і яким числом іде, чи можна завдати одній із антських лав, коли правда, що йдуть нарізно, відчутного удару, одібрав з молоді кмітливих терханів і повелів їм вийти на східні околії, вивідати все, що належить знати про ту руську навалу.

Звідів ждав недовго і не був потішений ними. Першою, за всіма ознаками, підійде до Волина головна сила антів — та, на чолі якої стоїть князь Велемир. З нею менш за все хотілося б здибатися. Та що вдіє, коли вибору немає?

Від Волина не зважився віддалятися, тим паче аж надто. Ті, що йдуть на нього стороною, можуть опинитися