Дмитро Олексійович Міщенко - Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

обступимо звідусіль, витнемо до ноги й зупинимо доступ». Переполоханий крик, як і зичні веління, швидко змінилися брязкотом криці, глухим ударом мечів об щити, та ненадовго: гам січі й над ними взяв гору. Хтось не знав, чим заглушити аж надто видимий всім страх, і погрожував антам криком (хоча анти — це всі бачили — ішли й стиналися мовчки), хтось встиг уже сплохувати в двобої й волав, смертельно чи й несмертельно вражений, про поміч, а комусь усе ще не вірилося, ніби якусь жменьку знахабнілих не можна виперти з острогу такою силою, як у аварів, і він не переставав спонукати своїх — ближніх і дальніх — до січі. Авари й не плохували, напирали звідусіль і таки завзято, та швидко переконалися, ті, що казали: антів обмаль, казали неправду. Антів не так уже й мало просочилося в острог, схоже, що вони взагалі прибувають та й прибувають.

— Де наша сторожа? — питалися ті, що вийшли на якийсь час із січі. — Чому не перекриє доступ антів до острогу?

— Піди та перекрий, — попрікають йому збоку. — Не бачиш хіба, анти зробили підкоп чи вийшли до острогу відомим їм підземним ходом. Пруть і пруть тепер з-під землі, мов потужна ріка.

— То й що, коли з-під землі? Чи хід той так уже й неможливо перекрити?

Хафіз і сам розумів: порятунок один — припинити доступ антів до острогу. Тому й зібрав довкола себе найбільшу аварську силу, докладає розуму і хисту, аби, хай і ціною життя багатьох, все ж пробитися до забудови, в яку слов’яни зробили собі підземний хід і з якої пруть та й пруть тепер безперестану. Та даремні були його зусилля: там, поблизу забудови, давно стояв княжич Данко і теж докладав розуму і хисту, аби авари не доступилися до колись утаємниченого тиверцями, тепер явного вже підземного ходу. А ніч розтанула тим часом і спливла разом із вранішнім туманом. Тепер видно було, де в аварів надійніший, а де слабший заступ, кого з них стримувати, коли йтимуть на приступ, кого брати приступом.

— Ви поспішіть на поміч он тамтим уличам, — повелівав Данко одним й одразу ж обертався до других, — а ви — своїм тиверцям. Ти ж, сотнику, — кликав до себе привідцю іншого гурту, — візьми на себе Хафіза. Бачиш, як пробивається до нас? Заступи йому і його воям путь, бодай на той час, доки ті, що пішли в поміч уличам та нашим тиверцям, зламають аварський заступ і підуть гуляти по острогу.

Сотня — немала сила, і сотник, що Данко послав на Хафіза, не з плохих. Став на чолі своїх та й уподібнився скелі, яку ані накрити, ані зіпхнути. Вої в Хафіза — не з слабкодухих та й Хафіз усім багатурам — багатур, а нічого не вдіють із ним, як і з його сотнею. Напирали з чола — дарма, попробували обійти з одного, другого боку — і знов дарма, не оступаються анти, кладуть під ноги найвідчайдушніших, самі лягають, вражені чи й потяті, а все ж не оступаються, коли й схитнуться десь, то так і гляди — навмисне, аби заманити в пастку необачних.

Хафізові, з усього видно, не віриться, щоб він і не впорався з якоюсь сотнею. Немов оскаженілий дик, збирає докупи всю свою силу, всю, що є в серці, лють і кидається саме на сотника. Так відчайдушно-рвійно, що той не встигає прикритися мечем, підставляє під удар несамовитого обрина щита. Та удар за цим разом, видно, був незвичайної сили: щит луснув і дав можливість криці дістати руки. Уражений сотник закляк на мить, і та мить вирішила його долю.

— Вперед, багатури! З нами Тангра і дух великого Баяна!

Йому щастить вразити ще одного анта, перегодом — ще. Завзятіше й помітно успішніш діють тепер і ті, що йдуть на січу поруч із терханом. Та недовго. Антам встигла надійти свіжа сила, обступила аварів з одного і з другого боку.

— Нас оточують, привідцю! — вдається котрийсь до захопленого січею і своїм успіхом у січі Хафіза. — Іншого рятунку немає: треба пробиватися до воріт, а там і до лісу.

Почув і взяв те, що радили, на карб, поставив супроти антів інших, сам же спинився й розглянувсь.

Прокляття! Рятунку справді немає. Анти затопили собою мало не весь острог, його воїв мізерія з-поміж тих, що вломилися й погрожують смертю.

— Перекажіть всім, хто лишився, хай пробиваються до воріт. Ми теж відходитимемо.

Про щось інше справді не випадало вже дбати, хоча й путь, на яку кликав своїх, не обіцяла рятунку. До воріт хтось із його турми, може, й проб’ється, а що далі? За воротами ж тисячі кінних антів. Чи вони дозволять вийти до лісу якійсь жменьці хай і вцілілих, все ж до краю знесилених воїв?

Усе те розумів Хафіз, ба навіть певен був: рано чи пізно станеться найгірше. А проте не міняв речниці, як і наміру. Знову йшов попереду й прокладав путь до воріт. Аж поки не загубив на тій путі всіх, кого не побажав зрадити і хто визнав за ліпше бути потятим, аніж зрадити рід свій, привідцю.

Данко настиг його тоді вже, як терхан був щільно оточений тиверцями та уличами. Стояв посеред вузького, на дві-три сулиці кола один-єдиний, одначе не збирався кидати бронь і просити пощади. Лютий і ошкірений, роззирався навсібіч і ладен був потяти всякого, хто наблизиться.

— Склади, Хафізе, бронь, — стримано, не зловтішаючись, порадив Данко. — Чи не бачиш, січу програно, іншої путі у тебе немає.

— Доки є я, доти є й путь, родаку. Ти підійти та візьми мене.

— Треба буде, візьмуть. Будь розважливий, не губи даремно життя. Ти все зробив, що належало зробити довіреному мужеві кагана.

— Не все, родаку. Доки живий, не все. З тобою ось хочу ще помірятись силою.

— Не маю такої охоти.

— Боїшся?

— Ба ні, не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки — Забави.

Згадка про Забаву, певно, протверезила Хафіза. Опустив меча, безвільно повиснув на його руці й щит. Далебі, людське щось заговорило в непокірнім донедавна терханові. Не блукав уже, вишукуючи жертву, налитими кров’ю очима. Дивився лише на Данка, Забавиного родака, і дивився не властивим йому зболеним позирком. Та раптом збудився, обернув меча вістрям до серця і, скрикнувши своє щось, тільки йому й зрозуміле, кинув себе